Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Запитання  було   раптове  і  щонайменше  дивне, якщо не  безглузде. Але  Андрій знав, що  в  цій  установі так  собі безглуздих запитань не буває. Він  нашорошився. І в той  же час  серце тривожно, боляче стиснулося, бо  це  запитання видалось йому підтвердженням  страшного  здогаду. «Гм... Перевіряє. Мацає, чи  я  здогадуюсь, хто  мене продав». Це він подумав, а вголос відповів подразнено і досить не чемно:

— Не   знаю, —  а  по  хвилі   додав   не  без  єхидного наміру:  — Що, бракує підпису...

Далі  язик його  не  подужав, не  повернувся.

— Під  чим? — байдуже перепитав начальник.

— Під  доносом... — видавив Андрій через силу  і відчув, як  кров прилила йому до обличчя, як  він  увесь  почервонів від  маківки до  п’ят, а  губи  затремтіли й  на  пальцях рук виступив піт.

Запала  мовчанка.  Сержант подивився  пильно  в  розгублене Андрієве обличчя, стиснув щелепи і раптом бовкнув сердито:

— Ну-ну! Не  поспішайте...

А  начальник  посміхнувся про   себе. А  тоді   звівся  на ноги.

— Отже, моя  функція скінчилася. Маєте якісь скарги до мене? Ні?  Добре. Ви  зараз підете з  сержантом. Осмілюсь нагадати наостанку ще  раз  про  ту пораду, що  ви  її договорили за мене... Бувайте здорові.

— Дякую. Бувайте здорові.

Потому Андрій з сержантом вийшли. Сержант і далі був чемний, відчиняв і зачиняв двері  і йшов поруч. Він  мовчав усю дорогу, поки вони йшли коридорами до самого виходу. І тільки аж при  виході з будинку раптом зітхнув і, відчиняючи  останні двері, промовив ледве  чутно:

— Ну, брат! Не  заздрю ж я вам!..

Андрій не  перепитав, чому  саме, хоч  і хотів.

Надворі благословилося на  світ.

Вони пройшли повз клумбу і завернули за будинок.

Там, за  будинком,  на   широкому  подвір’ї перед  піддашшям, стояли запряжені коні. Не  ті, що  були  вчора, а інші, сірі в яблуках. Коні, як  змії.  Вони порскали бадьоро в ранковій прохолоді і гребли копитами землю. Біля лінійки й біля  коней вештались і вовтузились якісь люди. То  були міліціонери й  начальник з  ними. Начальник  тутешньої ж таки міліції, як  потім виявилось. Сержант привів Андрія й поставив його  біля  лінійки, а сам одійшов геть і стояв збоку. Андрій обіперся на  крило лінійки і чекав позіхаючи. Щось вони  довго вовтузяться. А  міліціонери квапилися  з  усієї сили, вони вкладали на лінійку різні  речі, Андрієву валізку, мішок з чимось, якісь теки, змазували колеса, перевіряли збрую. Нарешті впоралися з усім, але ще стояли. Виявилося, як  зрозумів Андрій з  уривків фраз, що  немає секретарки. Щось там  у неї  мусять забирати чи оформляти. Чекали. Чи від  того, що  був  надто легко вдягнений, а чи  від  нервової перевтоми Андрія пробирали легенькі дрижаки. Ні,  таки було   холодно. Це   ж  серпень  місяць  —  місяць  холодних світанків. Зосередившись в собі, Андрій думав  про  ранішні качині перельоти, коли отак  стоїш біля  воза  в лузі, і мусиш іти  крізь туман до саги  десь, і боїшся ступати в росу  босими  ногами... А надворі дедалі   дужче  сіріло. Нагло Андрія неначе щось штовхнуло під  серце, він  підвів голову і  аж поточився від  несподіванки: Катерина!  «Так  от  хто  вночі грав  сонату Бетховена!»

Просто перед ним на  вузенькім дощанім пішоході стояла   Катерина.  Заспана,  з  якимись  паперами  під  рукою, вона як  бігла, так  і  завмерла на  півкроці,  вражена. Вона була  здивована, а  чи  вона була  злякана, а  чи?..   Дивилась на  Андрія, і  губи  її  тремтіли, а  очі  наливалися сльозами. Великі блакитні очі.  Ті  сльози виповнили їх вкрай, а тоді геть  бурхнули через верх  і буйно потекли по  щоках... Чи  це йому лише здалося?! Вся  ця сцена тривала мить. Хтось десь недвозначно засміявся. Нахмурившись, Катерина крутнула вправо, нагнула голову і швидко пішла до будинку.

«Секретарка!  Це  ж  вона — секретарка!»  Андрій не  чув нічого, що робилося навколо, — так наче  хто вистрілив йому в обличчя. Зовсім приголомшений і блідий, він провів очима зігнуту постать та  так  і стояв, повернутий услід  їй  лицем. У  вухах  йому дзвеніло і  гуло.  «Гм...   Отак-о!.. Секретарка райвідділу!..» А  у  вухах  зринала  нічна  соната Бетховена і бриніла з  невимовною  мукою. А серце стискалося, охоплене бурею:

«Хіба  ще  не  ясно?!»

«Ні, не  ясно! Нічого, нічого не  ясно! — серце калатало, як  скажене, в  дикому сліпому протесті: —  Ні, нічого не ясно! Нічого, нічого не  ясно!!!»