Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Нагорі зацокотіла жваво машинка. «Секретарка працює!»

Пробіг  сюди й  туди   начміліції. Принесли  якийсь  пакет, запечатаний сургучем. Ще  щось там  робили... Нарешті все було  готове.

Андрія всадовили на  лінійку, обсіли його  з  усіх  боків, відчинили високі дубові ворота, баскі коні рвонули з місця й понеслись вихорем... Тільки й встиг помітити наостанку Андрій, як   у  вікні  на  другому поверсі  дівчина  визирала нишком  половиною  обличчя з-за  відхиленої рами —  то Катерина... Ще   відзначило око  насторожену постать сержанта, що  нерухомо стояв біля  піддашшя. За  мить все  те щезло разом з подвір’ям, разом з будівлями, лишилося на місці, геть  десь  кануло в передранковій млі.

І канула половина обличчя, нишком виставлена з-за відхиленої рами...

Андрій надивлявся на світ.  Перед тим  як покинути його, може, назавжди, він жадібно дивився на все навколо, намагаючись все  зафіксувати, відкласти в клітинах мозку, щоб потім пам’ятати, яка  ж була та «воля», який же був той  світ, в якому для  нього забракло місця.

Лінійка гримотіла через центр по  головній площі, повз бульвар Шевченка, повз театр, повз вбогі  вітрини замкнених крамниць,  шалено підстрибувала по  ребристому  брукові. Услід  їй підіймалася хмара пилу, їздовий гнав  коней вчвал, ніби зумисне, щоб  не  дати  змоги Андрієві роздивитися на своє рідне місто, в якому так  довго не був, або  щоб  не дати нікому з  городян роздивитися, кого ж  це  вони так  рано і так  шпарко везуть, ніби вкрали та й мчать отак. Та  на  них нікому було  роздивлятися — ніде  жодної живої душі.  Андрієві   ж  ніякий чвал  не  перешкоджав. Весь  час  тримаючи Катрине заплакане обличчя в схвильованій душі, він журно розглядав усе, що  бігло   назустріч, давно не  бачене і  вже напівзабуте. Може, не  так  напівзабуте, як  змінене, якось чудно перейнакшене.  Тільки  не   так   перейнакшене,  як того  слід  було  б сподіватися. Він  сподівався побачити  рух вперед, зматеріалізований в будівлях, в спорудах, в показних  матеріальних удосконаленнях, відповідних до епохи, в якихось новітніх атрибутах культури й цивілізації. Гай-гай.

Все  таке, як  і було.  Тільки колись воно було  молодше на низку років і хоч  і примітивне, зате  життєрадісне,  квітуче в  своєму дикому примітивізмі. Тепер же  те  все  якесь занедбане, засушене, запорошене, постаріле на  цілу  вічність, ніби  вкрите лишаями й іржею, повикривлюване, повищерблюване. Аж дивно ставало, як і де ж тут могла приміститися й  жити заблукана душа  великого Бетховена?.. При згадці про  Бетховена Андрій повів плечима, як  від  морозу, стиснув  щелепи...  Дивився  понуро  на  місто. Місто-жебрак... Жодних нових будівель. Навпаки,  багатьох старих будівель бракувало.  Бракувало  ажурних кованих  огорож  навколо церков і колишніх «панських» будівель, бракувало великих вітрин  суцільного бемського  скла,  бракувало золочених та  сріблених вивісок біля  аптек та  крамниць, бракувало... Чого ж це  бракувало головного? Бач, бракувало бадьорості й  життьової патетики, от  чого. Бадьорість і  життьову патетику заступила  бравада,  нудна  й  придуркувата казенна бравада. І виявлялась та бравада в кольорі. В революційнім кольорі!  І це  єдина обнова, єдиний показник «поступу». Ним, тим   кольором революційним,  цебто кольором червоним, було  вифарблено геть  усі  будівлі в  центрі міста   і навіть муровані огорожі. Колір пооблазив, пооблуплювався, порудів від  дощів і часу, і місто мало вигляд ніби попечений, покалічений, напівбожевільний. Той  червоний колір миготів обабіч і щезав позаду, змішуючись з курявою, ніби з димом пожарища. Ось  міський театр, або  «Нардом», як його  величали давно; доки він  був  «Нардомом» — він  був ясно-зеленавий з темними пілястрами, тепер він  «Будинок культури» і тому, мабуть, червоний до одуріння. Ось бульвар Шевченка — ще  не  так  давно, за часів  НЕПу, він  пишався розкошами майже столичних крамниць, кондитерських, ресторанів, тепер він геть весь уніфікований, поспіль червоний, ні,  рудий до  відчаю і  пощерблений —  в  ньому якимось дивом повипадали  цілі  будинки, немов повибивані зуби. Ось   електровня —  така   сама   руда  і  згорблена,  вгрузла в землю, допотопна електровня, і навіть революційний колір не  в  силі  її  змодернізувати. Вона завжди, скільки  Андрій пам’ятає, чахкала вечорами, задихаючись, немов сухітник, і так  само чахкає й тепер, лише темп неначе послаб. Це  вже вона конає. Ось, нарешті, велика, ще імператорська тюрма!.. Але  коні не  повертають — мчать собі  мимо, далі... Тюрма проводжає їх понуро сліпими очицями та вежами... Ага, це новість! Цього не було! Навколо тюрми раніше височів лише мур, а вікна всіх  чотирьох поверхів зяяли одверто ґратами. Так  її поставив російський імператор в самому центрі міста на  пострах «вірнопідданому» населенню. Тепер до  імператорового подарунку внесено корективу — на  мурах  по  всіх чотирьох кутах  збудовано високі вартові вежі, а  на  вікна накладено суцільні залізні щити. Це  ж, пак, тепер ізолятор! Політізолятор всесоюзного значення. Андрій згадав, що про це ж йому говорив робітник у поїзді. Вся  тюрма вифарблена так  само в червоний колір. «Революційна тюрма, значить!» Ось  допотопні лазні... теж  червоні. Ось  допотопне «кіно». Ось...

Баскі коні промчали через центр міста, через міст, через Успенську площу з пам’ятником тому, хто  так  ощасливив оце  місто, — Ульянову-Леніну, — і  влетіли в  Харківську вулицю, а червоний колір все  гнав  назустріч. Ось  будинок колишнього  «Уездного высшего  начального  училища», де  Андрій вчився перед революцією, а  тоді, в  революцію, разом з  іншими з  незрівнянним  ентузіазмом переробляв його  нутро, на  новий штиб — з «Высшего начального» на національну  «Вищепочаткову школу»,  перефарбовуючи його,  так   би   мовити,  ідейно в  жовто-блакитний колір. Тепер той  будинок рудий. Ну, це  може бути, це  тому, що він  щедро политий кров’ю його  вихованців. Це  може бути. Ось колишня жіноча гімназія... Руда.  Ось чоловіча гімназія, тепер педінститут — рудий... Хтось у цьому місті  напевно збожеволів, дістав бзика на кольоровому ґрунті. Але чи так? Чи  це  від  божевілля? Ні, не  від  божевілля це.  Від  політики.  Ця  декорація, цей  фарбований фасад — від  політики! Коли всередині зі здобутками революції негаразд, коли ту революцію підмінено  чим   іншим,  коли  треба те  «інше» злочинно  ховати, тоді  ретельно фарбиться  фасад. Андрій дивиться з досадою на  той  «революційний» фасад рідного міста, і його  нудить під  ложечкою, йому хочеться з усього маху  дати  комусь невідомому в зуби, щоб  аж  щелепи геть позвертало, комусь тому, що  оце  так  зпохабив, зпаскудив його  бідолашне місто. Але, не маючи належного об’єкта (не дати  ж по щелепах оцьому напівсонному й досить безобидному на вигляд начальникові міліції, що  сидить поруч!), не маючи об’єкта, Андрій тільки поводить плечима й  зітхає, мружить очі.

Вони  їдуть   знаменитою  Харківською вулицею,  казкову   довжину якої  (уявіть собі   «аж  п’ять  верстов!» Га!) вони колись в дитинстві вимірювали кількістю перевалків.

І кількість тих  перевалків була  незчисленна. Може, яких п’ятнадцять. А як  пройти ті всі  п’ятнадцять перевалків, то там  вже  й  була  невідома й  загадкова якась «станція», там вже  була  залізниця. Дорога в незнаний світ, що  починався десь  за  останнім перевалком. Для  них  — для  дітей  — залізниця  була, як   легенда, знана  лише з  того, що   на  ній зарізало їхнього сусіда, машиніста-залізничника,  якоюсь «залізною машиною». На  щастя, червоний колір уже  скінчився, бо  скінчилися казенні будівлі й почалися звичайні, вбогі  обивательські халупи, довжелезні недоламані паркани, тини, порослі буйно колючками й пасльоном, рясні тополі й  осики, сади  й  городи. Андрій спочивав оком на  буйній зелені, на праісторичних вбогих халупах, одвертих і щирих у своїх  трагічних злиднях, без революційного фасаду, пізнавав давно знайомі хатки й числив, як  у дитинстві, знайомі перевалки. Тринадцятий... Чотирнадцятий... П’ятнадцятий... Сімнадцятий... Двадцятий... Га!  Щось тих  перевалків наче забагато стало, трохи ніби рясно!  А ще  ж тільки половина вулиці. Нарешті помітив, що він рахує  за перевалки глибокі пустирища, які  зяяли на  місці колишніх садиб і були  добре втоптані людьми й  худобою, як  найкоротші шляхи сполучення між  паралельними вулицями. Таким чином збився й вже  не  знав, за котрим саме  перевалком прийде поворот вліво  до залізниці. Та справа розв’язалася простіше — коні не  звернули ані  вліво, ані  вправо, а промчали вулицею аж у самий кінець і вигналися в степ. Помчали степом.

Ще   дві  години  шаленої  їзди   степом, і  вони нарешті зупинилися на  полустанку К...  Он   як!  Важна він  персона, якщо його   не  зважилися  показати  людям на  міській станції, а  завезли аж  геть  на  цілковите безлюддя!  На  цім полустанку, саме  як  сходило сонце, Андрій і його  дальша ескорта — начміліції й два  міліціонери — злізли, забравши лантух з  якимсь барахлом, валізку й  течки з  паперами, а решта повернули коней і поїхали шагом назад. Щоб було зручніше, начальник укинув течки в лантух.

По   якомусь часі  підійшов дачний поїзд і  забрав надзвичайну групу  з  полустанку К.;  дачний поїзд, що  йшов таки з  Андрієвого міста  до  заштатної столиці Української Соціалістичної Республіки.

Від  надмірної  напруги  нерви  Андрієві притупіли,  до того  ж він був морально вбитий, внутрішньо розчахнений — в результаті зовнішній світ переставав його  цікавити, насіла глибока апатія й страшенно захотілось спати, як було завжди з  ним, коли аварійний душевний стан   доходив критичної точки. Це  брав  гору  інстинкт самозахисту — гасив розбурхане  полум’я, стримував шалений гін  крові, склепив вуха й  очі, ввергав душу  в  сон. Спати... Єдине, всеохоплююче й  всезаперечуюче, непереможне  бажання.  Але  зовнішній світ  не  давав йому   спати. Вагон, в  який вони влізли, був погано до  того   пристосований. Це  був  химерний, ще  не бачений Андрієм вагон дачного поїзда, що курсував на лінії: місто Н.  — Харків. Отаке от досягнення за час  його  відсутності!  Пародія на  крилату фразу некоронованого Цезаря соціалістичної держави про  «жіть  стало лучшє, жіть  стало вєсєлєє!»  Колись, коли жити було  не  особливо весело, тут ходив звичайний поштово-пасажирський поїзд, знаменитий тим, що  мав  вагони російської конструкції, в  яких місця для  сидіння-лежання були  в  три  суцільних поверхи: коли підіймалися додаткові ляди, то утворювався з кожного поверху  суцільний піл  через увесь  вагон. Ці  додаткові ляди вигадані конструктором, напевно, в час особливого творчого натхнення. Пасажири набивалися на кожен такий піл щільно, як  в’юни в вершу, й лежали всю  дорогу покотом, їхали з комфортом, як  патриції. Патриції лежали в три  поверхи, виставивши три шереги надьогтьованих чобіт, позв’язуваних мотузками черевиків, лаптів і так  репаних п’ят.  Четвертий поверх становили ті, що  підлазили під нижній піл  і вмощувалися просто на  бруднющій, вічно мокрій підлозі, мавши достатні причини не  дертися нагору, а залазити, мов  щурі або  таргани, в нору. Хоч треба сказати, що  під час  «маршу» всі  пасажири на  всіх  поверхах мали приблизно  однакові шанси щодо небезпеки бути  контрольованими (на  предмет квитків та  на  предмет ревізії підозрілих «спекулянтських» клунків з картоплею чи буряками), бо тутешні контролери та кондуктори вміли якось ходити по ногах і по головах своїми здоровенними,  наквацьованими  мазутом чобітьми. Особливо цікавий був  той  поїзд уночі. Він  завжди був  темний, ніякої електрики в поїздах на  цій  лінії  колишньої царської імперії, а пізніше «першої країни соціалізму» не  існувало, світилося лоєвими свічками, що вставлялися в спеціальний ліхтар, пристосований російським конструктивним генієм так, що  він  (ліхтар на одну  свічку) мав  освітлювати одразу і пасажирів, і тамбур, і клозет, але кондуктори (керовані тим самим російським творчим генієм) умудрялися й ту казенну свічку «замахорити», по-простому кажучи — вкрасти, лишаючи  справу освітлення на  ініціативу пасажирів. Пасажири освітлювалися  в  дорозі власними  свічками  на  прикрість вуркаганам та  закоханим, що  більше любили темряву. Та фортуна все-таки була  на  боці   закоханих і  упосліджених: свічки  горіли тільки  на   початку,  пізніше  жодна  свічка не  витримувала консистенції  повітря й  гасла   — не  могла перемогти  людських випарів,  аромату онуч,  махоркового диму   (махорка неодмінно  закручена в  газетний папір) й всього іншого. Але  все  ж  то  були  «благословенні» вагони! Закохані й так  аматори романтичних пригод мали ідеальні умови, щоб  виявити себе  вповні, і досить часу  (темп їзди був трохи швидший за волячий — 100 кілометрів поїзд ішов п’ять годин!), щоб  і націлуватися до одуріння, й виспатися донесхочу. Не  те зараз. Цей самий поїзд тепер називається «дачний», або «робочий», і перше, що звернуло увагу навіть стомленого й байдужого Андрія, це що він торохтів несамовитіше, аніж  раніше. А друге  — що  вагони в ньому зовсім нової й зовсім надзвичайної конструкції. Насамперед, вхід до вагона був, а виходу не  було.  Вірніше, був  і вихід, але  в ті  самі  двері, одні  й  єдині. Чудесне удосконалення!  А для контролю то просто геніально! Це  цілком в дусі цієї  епохи, в  дусі  цієї  країни, в  дусі  філософії, моралі й  світогляду її вождів та ідеологів. В дусі нової, уніфікаційної ери.  Геніально! Одні  двері, щоб  легше було  за людиною стежити, легше тією  людиною «керувати». Добиратися до вагона в ті двері треба було  по  спеціально причепленій драбинці... Це, бач, товаровий вагон, спеціально пристосований  для  пасажирів.  І пристосований він  неабияк. Російська історія знала його як  звичайний товаровий вагон «на  сорок чєловєк ілі восємь лошадєй», стандартний вагон червоного кольору, з розсувними дверима і без  жодного «умеблювання». Тепер двері  забито цвяхами, червоний колір замазано зверху  зеленим (дивно, просто аж  не  віриться, коли зважити, що  в місті  Н., навпаки, всі  будівлі пофарблено  саме  в червоний колір — але, мабуть, це  тому, що  революція, за поняттями цієї  країни, це «всьо  наоборот»), а всередині створено комфорт — поставлено кілька довгих лав  із  спинками і ще  й зроблено троє  вікон... Доказ, що «лошаді» з числа пасажирів випали. Ну, щодо «чєловєків», то норма, усталена історією, начебто збільшилася вдвічі:  вагон натоптаний пасажирами донікуди.

В  цілому цей   тряский,  торохкітливий вагон справляв враження надзвичайне — враження якоїсь символіки, образ чогось калічного, парадоксального, образ якоїсь епохальної аварії. Так, він  символічний, цей  вагон, немовби геніальна карикатура, пародія на  велику революцію, що  зродила ось цей  шедевр, як та гора  зродила мишу. От був собі товаровий вагон на «сорок чєловєк ілі восємь лошадєй», тоді прийшла велика революція, мільйони людей під співи «Марсельєзи» героїчно вмерли за  «рівність і братерство», за  свободу, за краще майбутнє і — от воно прийшло, те «краще майбутнє»: товаровий вагон «на сорок чєловєк ілі восємь лошадєй», іменований ще «телячим», взяли перефарбували в інший колір, прорубали пару  віконечок, забили наглухо «телячі» двері, а випиляли інші, для  людей, і — все.  І маєш нову  епоху!!!

Це, власне, думав  Андрій, сидячи в кутку  й даремно намагаючись якось заснути. Заснути неможливо. Правда, він в цьому вагоні, в цьому товпищі опинився в привілейованому становищі —  для  нього й  для  його   почту   було   одведено цілий куток з двома лавами, з яких на  одній розташувався почет, а друга  належала цілком йому, й на  ній  ніхто  інший не смів  сісти, але з такого привілею було мало радості, Андрій  не  міг  скористатися з  нього вповні. Сумно спершись головою  на   руку,  сидів  і  дивився  у  вікно  обважнілими очима. У  вікні в  якомусь каламутному тумані оберталася земля — межі  крутилися навколо невідомої осі, танцювали дерева, кущі, сторожеві будки, а в цілому те все десь пливло під ним і поза ним і було таке  саме  почуття, як колись, коли він  вперше підіймався літаком із своїм другом і вчителем, авіаконструктором Калініним. Голова наморочилась, і було приємно те згадувати — отак  сидіти, абстрагуватися від реального оточення, від  дійсності й  переживати вже  колись пережите, краще, може, що  мав  — дружбу, піднесену на крилах в зеніт, в небо... Пливти поза  часом і простором... Та абстрагуватися зовсім, як  і заснути, він  знову-таки не  міг: це  ж пливе мимо рідна його, найрідніша земля, а це навколо нього нашорошені й принишклі товпляться, тиснуться його рідні-найрідніші земляки!

Потрохи розбирає  цікавість. «Агов, не  спи!  Чого ж  ти будеш спати,  коли,  може, твої   дні  вже   почислені й  тобі вже  спати ніколи. Надивляйся! Надивляйся на  все, чого  ти давно не  бачив і, може, вже  скоро, а то  й ніколи не  побачиш!»  Сперши голову на  руки, Андрій крізь приплющені очі  дивиться на  людей.

Що особливо вразило, коли він  роздивився, це  що  всі пасажири цього карикатурного, цього пародійного вагона були  робітники, індустріальні робітники. Щоб зробити цей висновок, не  треба ані  питати, ані  гадати. З засмальцьованого й  ідеально брудного та  обшарпаного «профодягу», з робочих комбінезонів, з рук і облич, з уривків фраз і реплік видно, що   це  все  робітництво  різних  фахових профілів, представники нової (зовсім нової) української робітничої кляси, працівники індустрії великого промислового центру — Харкова: з тракторного заводу, паротягобудівельного, ХЕМЗу, авіазаводу, сталеливарень, робітники депо, залізничники,  трамвайники,  будівельники тощо, тощо. Вони їдуть  цим «робочим» поїздом на  працю, поспішають із усіх станцій, містечок і  призалізничних сіл  геть  з  відстані ста кілометрів. По  цій  лінії. І так само вони ж десь їдуть, поспішають по всіх інших численних радіусах до центру, боячись спізнитися під  страхом тяжкої  кари...  Відчуття цієї   кари здавалось написаним на  кожнім обличчі. Поїзд зупинявся на  кожній станції й  полустанкові — а  їх  було  густо, — із вагона ніхто  не  вилазив, а тільки влазили в нього все  нові й  нові   пасажири. Вагон набивався до  того, що  люди вже висіли один на  однім... І все  це  були  робітники. Це  було приємно.  Правда, всі  вони  якісь засмоктані,  виснажені, обдерті й до того  ж ще ніби чимсь пригнічені — безмежною втомою, а  чи  злиднями, — але  це  були  все  ділові, зовсім якісь відмінні люди. Зосереджені в собі  й позначені тавром суворої професії. А Андрій успадкував від  батька велику й щиру любов до людей хай  і марудної, але  творчої праці, до людей діла, що  творять матеріальні цінності. Він  не  бачив бруду, він бачив мозолясті й тим шляхетні руки. Це розігнало сон. Ще  не так  давно по  цій  лінії  при  цій-таки самій владі, після того, як  було  заповіджено початок нової ери  і навіть заведено нове літочислення — не  від  народження Христа, а від  «25  октября 1917  года»,  — їздили переважно торбарі та  спекулянти, спритні міщухи «Юга  Росії», що  циганили по  селах  і возили до  Харкова на  Євбаз шматочки масла та сала, а  звідти старі  галоші та  лахміття для  обміну в  селах знову на  масло та сало. Зараз такого типу  пасажирів зовсім не було.  Звичайно, не тому, що  спекулювати було  нікому, а тому що спекулювати було нічим. А ще тому, що пронеслися жахливі  бурі,  які   з  усіх  поробили  старців та  поставили весь  соціальний уклад  догори ногами. Все  зірвали з якоря. І тепер людський склад цього от карикатурного поїзда має зовсім інший вигляд. Те, що їде в ньому замість «лошадєй», має  зовсім інший характер. І попри все  той  характер, як на  Андрієву думку, досить-таки  втішний,  бо  він  — Андрій  — належав до числа тих, які  вважали й вважають, що  з його  нації доти  не буде діла, доти  вона буде упосліджена і у власній хаті бита, доки якою завгодно ціною не опанує міста, доки не оволодіє власною індустрією, доки не матиме своєї сильної, ідеально зорганізованої робітничої кляси, доки ота ледача й  інертна міщанська та  селянська стихія з  її  «моя хата скраю» не видасть з себе  масово людей в промисловість і  опанує її, опанує машини, опанує всі  надбання науки й техніки, високі школи, залізниці, всі найважливіші заклади й секрети механізму управління всіма галузями народного господарства. Словом, доти, доки вона не  піде  війною на місто «явочним порядком» і не  поверне його  собі, доки не перестане хуторянити й позіхати й не  почне будувати. І от початок цього великого процесу він бачить... Правда, це все повстає з великого горя, але  то не  важно. Правда, вони ще раби, але  такі  швидше перестануть бути  рабами. І нарешті, правда, що вони зараз будують  собі на безголов’я, але колись все те, що вони збудують, все-таки належатиме їм. Зрештою, не  важно, що  вони будують, а важно, що  вони будують. І вони ним заволодіють...

З мови, з інтонації, з жестів Андрій бачить, що ці обдерті й замурзані робітники, здебільша ще  селяни, що  це  зовсім свіжі, скороспечені  представники  індустріального українського пролетаріату, але  — як  їх  багато!  Вони становлять майже  сто   процентів  «населення»  цього  торохкітливого поїзда, та й ще  тиснуться на  кожній станції, проклинаючи енергійно  невідомо кого (так,  на  здогад буряків),  бо  не можуть сісти  як  слід  до  переповнених вагонів і ризикують спізнитися. Лиш де-не-де межи робітниками трапляються окремі особи інтелігентних професій, так звані «службовці» та «інтелігенти», що  теж  поспішають до центру на  працю, і зовсім немає ніяких перекупок, ані  старців, якими завжди так рясніють усі приміські поїзди. Для перекупок це невигідний поїзд, для  старців теж  — тяжко поживитися в тих, хто самі  є старцями, хоч і належать теоретично до кляси «диктатора», кляси «гегемона», в тих, що спішать на працю, щоб там  кривавим потом заробляти на  хліб  щоденний.

У вагоні, попри всю  велику кількість пасажирів, навдивовижу тихо.  Це Андрія аж надто здивувало, і він звернув на це увагу зразу  по перших станціях. Коли юрби всідали, стояв на дворі  й на сходах  лемент і ще тримався перші хвилини й у вагоні. А потім наставала тиша. Пристрасті гасли, голоси притихали до  шепоту, лиш несамовито стукали колеса та деренчали шиби. Зразу Андрій не  зрозумів, у чому  річ, аж нарешті збагнув — це  ж  він  тому  причиною!  Власне, цей куток, де  він  сидить із  своїм почтом. На  них  (на  нього й на  почет) ніхто  з  пасажирів зовсім не  звертав уваги, ніби їх і не  було  зовсім, і в той  же  час  Андрій до  глибини душі відчув, що  всі реагують на  його  присутність. Всі без  винятку.  І реагують тривожною нашорошеністю, пригніченістю. Хоч  ніхто  й не  дивиться просто в його  бік, зовсім ніби не помічає, кожен байдужий, підкреслено байдужий. І, власне, ця  підкресленість є показником, що  всі  думки й вся  увага всього вагона в цім  кутку, біля  Андрієвого обличчя. Ніт-ніт та й ловить Андрій на собі чийсь погляд, і було йому  якось не по собі, коли отака собі замурзана й груба, прокоптіла сажею й  промаслена мазутом, з  підсмаленими  махоркою вусами людина, глянувши крадькома й  зустрівшись з  Андрієвим поглядом, швидко відводила свої  очі  якось ніби винувато, розгублено моргала, а то  й  червоніла. Від  деяких поглядів у Андрія мимохіть перебігав легенький, неприємний морозець, бо в тих поглядах світився кричущий переляк, нудьга й жаль  невисловлений, але  яскравий і без  слів  — переляк і жаль  людей, які щось знають про  його  долю, щось страшне, співчувають, але  безсилі його  вирятувати.

Андрій оглядав усю цю масу, назовні ніби  індиферентних, а то й ворожих людей, і йому було  страшенно цікаво знати, що  ж здебільша ці люди думають? Що ось  це  робітництво, до якого його  — Андрієве — серце так  горнеться й розкривається назустріч, немов соняшник обертається до  сонця, робітництво, до якого він  і сам  належить плоттю й кров’ю, що воно думає? Але взнати докладно про  це неможливо. Він лише міг судити про  це з виразу очей  і обличчя однієї жінки, робітниці, досить інтелігентної на  вигляд і дуже  покарбованої зморшками від власного якогось горя. Вона стояла в протилежному кутку  й дивилася надміру поширеними очима на  Андрія, й не  могла тих  очей  відвести — хотіла  відвести, силкувалася, але не могла, очі поверталися назад, мов  приворожені, або  наврочені. Дивилась перелякано й ворушила про  себе  губами... І Андрієві здалося, що  ось  це, власне, й  дивиться тими очима на  нього весь   вагон. Вони щось знають. Вони щось знають таке, чого  він  не  знає. Звідси й та нашорошеність, і той  переляк, що  з очей  світиться. Але не  може бути, щоб  вони відчували тільки острах та  жаль. Насуплені брови, зімкнені уста, погляди у нікуди, глибокі затягання махорковим димом, сердиті сплювки на  підлогу, під  ноги собі  говорять про  щось інше ще.  А може, то  звичайне презирство, а чи  злоба? Бо  ж вони бачать на  ньому вже  випечене тавро, як  на  винуватцеві всіх  їхніх  нещасть, тавро «ворога народу»... Ні, то  від  іншого, бо  коли б вони вірили в те тавро, вони б злораділи. То  від іншого.