Розділ «Шкода»

— Так.

— Відбитки у фургоні, відбитки на ключі запалювання від фургона, відбитки в автівці, яку кинули біля річки, на гілці, якою він скористався, щоб…

— Так.

— А тоді — ще свідки. Чоловік за пабом «Коротунів» і його друг. Плюс водійка таксі. І той викидайло зі стрип-клубу. Вони всі його знали.

— Угу, і тепер, після арешту, я не сумніваюся, що знайдеться ще кілька очевидців із «Прошу, джентльмени». Здебільшого холостяки, які не мусять пояснювати дружинам, що вони там робили. І все одно треба було зачекати. Може, треба було зателефонувати в адміністрацію старших класів і перевірити його пересування в день убивства, тільки сенсу в цьому не було, бо ж літні канікули й усе таке. Що вони могли мені сказати, окрім як «Його тут нема»?

— І ти боявся, що як почнеш ставити запитання, то йому одразу все відрапортують.

Тоді цей аргумент здавався очевидним, але зараз — дурним. Гірше — він відгонив недбалістю.

— За свою кар’єру я вже не раз помилявся, але так — ніко­ли. Я мов засліп.

Дружина гаряче захитала головою.

— Пам’ятаєш, що я тобі сказала, коли ти мені виклав, як плануєш учинити?

— Так.

«Уперед. Забери його від хлопчиків — і чимшвидше».

Ось що вона сказала.

Вони сиділи й дивилися одне на одного через кухонний стіл.

— Це неможливо, — зрештою промовила Джинні.

Ралф наставив на неї палець:

— Гадаю, ти дісталася суті питання.

Вона задумливо сьорбнула чаю, потім глянула на нього поверх обідка кухлика.

— Є таке старе повір’я, що кожен з нас має двійника. Здається, Едґар Аллан По навіть написав про це оповідан­ня. «Вільям Вілсон», ось як воно зветься.

— По писав свої оповідання ще до того, як з’явилися відбитки пальців і ДНК. Результатів ДНК у нас іще нема, поки чекаємо, але якщо тест покаже збіг, і це він, то зі мною, мабуть, усе буде гаразд. А якщо це чужа ДНК, то мене втовкмачать до психушки. Тобто втовкмачать уже після того, як звільнять із роботи й подадуть до суду за неправомірний арешт.