Розділ «Шкода»

На обличчях і досі виднівся золотисто-чорний грим — певно, це мама розфарбувала їх кілька годин тому, іще до того, як колись дружній світ став на задні лапи й про­гриз діри в їхній родині. Майже вся фарба на облич­чі молодшого дівчати зійшла зі слізьми.

Старша дівчинка побачила здоровенний незнайомий силу­ет у дверях і ще міцніше обійняла сестру. Хоч в Алека своїх дітей не було, він любив малечу, і від інстинктивного поруху Сари Мейтленд йому здавило серце: дитина боронить дитину.

Він став посеред кімнати, склавши руки на грудях.

— Саро? Я друг Гові Ґолда. Ти ж знаєш його, так?

— Так. З моїм татом усе гаразд?

Сара говорила майже пошепки, голос захрип від плачу. Ґрейс узагалі ні разу не поглянула на Алека, а тільки сховала обличчя в западинку на плечі старшої сестри.

— Так. Він попросив, щоб я відвіз вас додому.

Не зовсім правда, проте зараз не час присікуватися до дрібниць.

— А він уже там?

— Ні, але мама вдома.

— Можна піти пішки, — ледь чутно вимовила Сара. — Це трохи далі вулицею. Я триматиму Ґрейс за руку.

Ґрейс Мейтленд замотала головою на знак протесту, не відриваючись від плеча старшої сестри.

— Тільки не ввечері, зараз уже сонце сіло, люба, — сказала Джеймі Меттінґлі.

«І не сьогодні», — подумав Алек. І впродовж багатьох наступних вечорів. Чи днів.

— Нумо, дівчатка, — гукнув Том удавано веселим (а через те скоріш зловісним) голосом. — Я проведу вас до дверей.

Під ліхтарем на ґанку Джеймі Меттінґлі здавалася ще блідішою. Протягом якихось трьох годин вона з футбольної вболівальниці перетворилася на пацієнтку онкологічного відділення.

— Це жах, — сказала вона. — Наче всенький світ перевернувся. Дякувати Богу, що наша дівчинка зараз у таборі. Ми на гру пішли сьогодні тільки через те, що Сара і Морін — найкращі подружки.

Зачувши ім’я подруги, Сара Мейтленд також заплакала, від чого молодша сестра знову завелася. Алек подякував подружжю Меттінґлі й повів дівчат до «експлорера». Вони йшли повільно, опустивши голови й тримаючись за руки, наче діти в казці. Пеллі прибрав із переднього сидіння звичну купу непотребу, і сестри разом втиснулися на те крісло. Ґрейс знову зарилася обличчям у западинку на плечі Сари.

Алек не збирався пристібати їм паски — до яскравого кола, що осявало тротуар і моріжок Мейтлендів, було не більше двох десятих милі [63]. Перед будинком лишилася єдина телевізійна команда. Вони прибули від дочірнього каналу «Ей-Бі-Сі» у Кеп-Сіті — четверо чи п’ятеро хлопців, що згуртувалися в тіні супутникової антени, встановленої на даху вантажівки, і попивали каву з пластикових склянок. Коли вони побачили, що на під’їзну доріжку Мейтлендів завертає «експлорер», то одразу заметушилися.

Алек опустив шибку й заговорив до них своєю найкращою інтонацією в стилі «стояти-руки-вгору»: