Розділ «Арешт»

Офіцер Вілберфорс: Так, сер.

Зурни: Там сом добре ловиться. Більшість не любить на них рибалити, бо ж вони бридкі — я вже не кажу про те, що вони час від часу кусаються, як ти намагаєшся витягнути з них гачок. Але моя дружина смажить їх із сіллю та лимонним соком, то смакують вони нівроку. Секрет у лимоні, тямите? І смажити треба на чавунній сковороді. Такій, що моя ма’ називала «павуком» [25].

Офіцер Вілберфорс: То ви припаркувалися в кінці мосту…

Зурни: Так, але на з’їзді. Там є старий причал для човнів. Кілька років тому хтось викупив ту землю й огородив дротяним парканом з табличкою «ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО». Та ще нічого не збудували. Стоять ті кілька акрів, заростають будяками, половина ділянки вже під водою. Я завжди ставлю свою вантажівку на лісній дорозі, що тягнеться вздовж дротяного паркана. Саме так я зробив і сьогодні вранці, і що я побачив? Паркан перекинутий, а на самому краєчку потонулого причалу стоїть та мала зелена машина. Так близько до води, що передні колеса вже наполовину в багні. Я туди спустився, бо подумав, що, може, то якийсь хлоп учора поїхав п’яним зі стриптизу та й збився з дороги. Вирішив, що він іще може бути в машині, без тями.

Офіцер Вілберфорс: Коли ви кажете «зі стриптизу», то маєте на увазі заклад «Прошу, джентльмени», що в передмісті?

Зурни: Угу. Так. Чоловіки туди приходять, нажира­ються, пхають по одному чи п’ять баксів у дівчачі трусики, поки нічого не лишиться, а тоді їдуть п’яні додому. Я, для прикладу, не розумію, чим такі місця можуть вабити.

Офіцер Вілберфорс: Ага. То ви спустилися й оглянули автівку.

Зурни: То була маленька зелена «субару». А в ній — нікого, та на пасажирському сидінні валявся закривавлений одяг, і я одразу згадав про вбивство того хлопчика, бо в новинах передавали, що у зв’язку зі злочином поліція розшукує зелену «субару».

Офіцер Вілберфорс: Ви ще щось бачили?

Зурни: Кросівки. На підлозі, під ногами, біля пасажирського сидіння. На них теж була кров.

Офіцер Вілберфорс: Ви нічого не торкалися? Може, дверцят?

Зурни: Боже збав. Коли крутили «Місце злочину» [26], ми з дружиною жодного епізоду не пропускали.

Офіцер Вілберфорс: І що ви зробили?

Зурни: Набрав «дев’ять-один-один».

Террі Мейтленд сидів у кімнаті для допитів і чекав. Наручники зняли, щоб адвокат не зчинив бучі, як сюди дістанеться — а це вже незабаром. Ралф Андерсон узяв стійку «вільно, по-парадному» і, зчепивши за спиною руки, дивився крізь однобічне дзеркало на колишнього тренера свого сина. Єйтса і Рамаджа він відпустив. Перемовився з Бетсі Ріґґінз, яка розповіла, що додому місіс Мейтленд іще не доїхала. Арешт відбувся, і Ралф почав трохи вистигати. Він знову почувався невпевненим через швидкість, із якою розгорталися події. Не дивина, що Террі заговорив про алібі, ясна річ, що ця заява безпідставна, але…

— Привіт, Ралфе.

До нього поспіхом ішов Білл Семюелз, на ходу затягуючи на краватці вузол. Волосся мав чорне, мов взуттєвий крем «Ківі», і коротке, проте зараз на потилиці стирчав чубчик, і через нього Білл мав як ніколи юний вигляд. Ралф знав, що Семюелз виступав прокурором у півдюжині справ про вбивства першого ступеня, і не без успіху, бо на рахунку мав двох убивць (яких називав своїми «хлопцями»), що наразі сиділи по камерах смертників у в’язниці Мак-Алістера. Усе робилося на краще, нічого поганого в тому, щоб тримати в команді молодого генія, але сьогодні прокурор округу Флінт напрочуд скидався на Альфальфу зі старого серіалу «Малі негідники» [27].

— Привіт, Білле.

— Так ось він, — сказав Семюелз, позираючи на Террі. — Погано тільки, що на ньому сорочка й кашкет «Драконів». Щастя буде лиш тоді, коли я побачу його в нашій чудовій коричневій робі. Ще більше щастя, коли він сидітиме в камері за двадцять футів від столу «вічного сну».

Ралф нічого не відповів. Він думав про Марсі, яка стояла на краю поліцейської парковки, наче дитина, що загубилася, крутила собі руки й дивилася на Ралфа так, наче він був геть чужим. Або чудовиськом. Тільки чудовиськом виявився її чоловік.