Розділ «Арешт»

Марсі відчула бажання висунутись у вікно, майже впритул обличчям до копа, і закричати: «МОЯ доріжка! МІЙ гараж! Заберіть цей мотлох із моєї дороги!»

Натомість вона припаркувалася і вийшла з автівки. Їй треба було попісяти, і то негайно. Мабуть, іще відтоді треба було, як той коп одягнув на Террі наручники, а вона це лише зараз усвідомила.

Один із поліцейських щось говорив у мікрофон на плечі. І тут із-за рогу будинку, з рацією в руці, вийшов фінальний штрих до зловісного сюрреалізму того вечора: вагітна жінка зі здоровенним животом, у квітчастій сукні без рукавів. Вона перетнула моріжок Мейтлендів тою особливою качачою ходою, майже прошкутильгала, що властиво всім жінкам, у яких добігає кінця останній триместр. Підійшовши до Марсі, вона не всміхнулась. На шиї бовталося ламіноване посвідчення. На сукні, просто на схилі однієї з гігантських цицьок — не до ладу, мов собача галета на тарілці для причастя, — висів поліцейський жетон Флінт-Сіті.

— Місіс Мейтленд? Я детектив Бетсі Ріґґінз.

Вона простягнула руку. Марсі не стала її тиснути. І хоч Гові наказував їй цього не робити, промовила:

— Що вам треба?

Ріґґінз глянула за спину Марсі. Там стояв один із патрульних штату. У своєму квартеті він явно був ватажком, бо на рукаві сорочки виднілися стрічки-нашивки. Він простягнув аркуш паперу.

— Місіс Мейтленд, я лейтенант Юнель Сабло. Ми маємо ордер на обшук цього приміщення і конфіскацію будь-яких предметів, що належать вашому чоловікові, Теренсу Джону Мейтленду.

Марсі вихопила папірець. Згори готичним шрифтом було надруковано «ОРДЕР НА ОБШУК». Нижче точилася юридична шарманка, а внизу стояв підпис, який вона спершу прочитала як «суддя Кратер». «А він, бува, не щез давним-давно?» [34] — подумала Маріс, а тоді зморгнула з очей рідину, чи то піт, чи то сльози, і побачила ім’я Картер, а не Кратер. На ордері стояла сьогоднішня дата, і підписали його, вочевидь, не більше шести годин тому.

Вона перевернула аркуш і нахмурилась:

— Тут немає ніякого списку. Це що, значить, ви навіть його білизну заберете, якщо заманеться?

Бетсі Ріґґінз знала, що вони неодмінно збиратимуть усю білизну, яка трапиться їм у брудному одязі Мейтлендів, і мовила:

— На наш розсуд, місіс Мейтленд.

— На ваш розсуд? Ваш розсуд? У нас тут що, нацистська Німеччина?

— Ми розслідуємо найжаскіше вбивство, яке сталося в штаті за мої двадцять років служби в поліції, і ми візьмемо все, що вважатимемо за потрібне, — відповіла Ріґґінз. — Ми вам зробили послугу, зачекали, поки ви повернетесь додому…

— До біса ваші послуги. А якби я пізно приїхала, то ви б що? Знесли двері?

Було видно, що Ріґґінз некомфортно — не через питання, як вирішила Марсі, а через пасажира, що його доводилося тягати такого спекотного липневого вечора. Вона б мала сидіти вдома, із кондиціонером і задертими ногами. Марсі було байдуже. У голові калатало, сечовий міхур пульсував болем, на очі наверталися сльози.

— Це лише в крайньому разі, — сказав патрульний із тим лайном на рукаві, — але тільки в межах наших законних повноважень, як зазначено в ордері, який я вам щойно показав.

— Впускайте нас, місіс Мейтленд, — сказала Ріґґінз. — Що скоріше ми почнемо, то швидше від вас відчепимося.

— Агов, Луте, — гукнув один із патрульних. — А ось і стерв’ятники.