Розділ «Арешт»

Террі роззявив рота, щоб висловити заперечення, та який сенс? Ралф не стане його слухати, принаймні поки що. Жоден коп не стане. Краще перечекати. Важко, але, зреш­тою, так буде швидше.

— Нумо, — мовив Ралф; він говорив спокійно, невимушено. — Ти хотів щось сказати, то кажи зараз. Розповідай. Поясни мені. Просто тут і зараз, поки ми не вийшли з автівки.

— Я, мабуть, дочекаюся свого адвоката, — сказав Террі.

— Якщо ти не винен, — утрутився Єйтс, — то він тобі не знадобиться. Поки можеш цим не перейматися. Ми тебе навіть додому підкинемо.

Так само вдивляючись в очі Ралфа Андерсона, Террі заговорив — тихо, майже нечутно:

— Це неправомірна поведінка. Ви навіть не перевіряли, де я міг перебувати у вівторок, правда? Від тебе я такого не очікував, — Террі замовк, наче замислився, а тоді додав: — Покидьку.

Ралф не мав наміру розповідати Террі, що він уже обговорював це із Семюелзом, але розмова тривала недовго. Місто замале. Вони не ставили таких питань, які можуть потім дійти до Мейтленда.

— Це був той рідкісний випадок, коли нам не довелося перевіряти, — Ралф розчахнув дверцята. — Ходімо. Тебе встигнуть записати, завести справу й сфотографувати, поки прийде твій адвок…

— Террі! Террі!

Марсі Мейтленд не дослухалася до Ралфа й поїхала від стадіону за поліцейською машиною на своїй «тойоті». Сусідка Джеймі Меттінґлі визвалася забрати Сару й Ґрейс до себе додому. Дівчатка плакали. Та й Джеймі теж.

— Террі, що вони роблять? Що мені слід робити?

На мить він вивільнився від Єйтса, що тримав його за руку.

— Телефонуй Гові!

Ось і все, що він устиг сказати. Рамадж прочинив двері з табличкою «ТІЛЬКИ ДЛЯ СПІВРОБІТНИКІВ ПОЛІЦІЇ», а Єйтс підштовхнув Террі всередину — аж ніяк не легко тицьнув долонею між ребрами. Ралф трохи забарився, притримуючи двері.

— Їдь додому, Марсі, — сказав він. — Їдь, поки новинарі не налетіли.

Тоді він мало не додав «Мені шкода», але промовчав. Бо було не шкода. Удома на неї чекали Бетсі Ріґґінз із полі­цією штату, але що їй іще лишалося робити? Дійсно, більш нічого. Ще він, певно, завинив перед нею. Щодо дівчаток, це безперечно, вони тут справжні безвинні жертви, але й також щодо…

«Це неправомірна поведінка. Від тебе я такого не очікував».

Ралф не мав причини нітитись від докорів чоловіка, який зґвалтував і вбив дитину, та на мить відчув себе винним. Потім він згадав фотографії з місця скоєння злочину, такі огидні фото, що хотілося осліпнути. Згадав про гілку, що стирчала з ануса малого хлопчика. Згадав криваву відмітину на гладкій деревині. Гладкій, бо рука, яка лишила відмітину, з такою силою совала палку, що кора відійшла.

Білл Семюелз навів два прості доводи. Ралф погодився, як і суддя Картер, для якого Семюелз бігав за різними дорученнями. По-перше, це безпрограшний варіант. Який сенс чекати, якщо в них уже є все, що треба. По-друге, якщо дати Террі фору, то він може втекти, і тоді його доведеться шукати, поки він не знайшов чергового Френка Пітерсона — щоб зґвалтувати й убити.

Свідчення містера Райлі Франкліна [13 липня, 7:45, бесіду провадив детектив Ралф Андерсон]