Розділ «Арешт»

— Так! У наручниках!

— Гаразд. Я поїхав. І ти їдь додому, Марсі. Дізнайся, чого хоче поліція. Якщо в них є ордер на обшук, бо того ж і приїхали, більше причин не бачу, — то почитай, по що вони приїхали, пусти всередину, але нічого не кажи. Зрозуміла? Нічого не кажи.

— Я… так.

— Здається, малого Пітерсона вбили цього вівторка. Стривай… — на тлі почулося шепотіння, спершу Гові, потім якоїсь жінки, певно, його дружини Елейн. Тоді Гові знову заговорив: — Так, вівторок. Де був Террі у вівторок?

— У Кеп-Сіті! Він поїхав…

— Забудь. Про це може спитати поліція. Про різне можуть питати. Скажеш їм, що зберігаєш мовчання за порадою адвоката. Зрозуміла?

— Т-так.

— Гляди, щоб тебе не вмовили, не змусили і не підловили. Їм це все до снаги.

— Окей. Окей, глядітиму.

— Де ти зараз?

Вона знала, бачила вивіску, але глянула ще раз, щоб пересвідчитись.

— У «Бургер Кінзі». Що на Тінзлі. Заїхала, щоб тебе набрати.

— Ти нормально доїдеш?

Вона мало не розповіла, як ударилася головою, але передумала.

— Так.

— Зроби глибокий вдих. Три вдихи. Тоді їдь додому. Усю дорогу пильнуй ліміт швидкості, кожен поворот. У Террі є комп’ютер?

— Звісно. У нього в кабінеті. Плюс айпед, але ним він нечасто користується. І в нас обох є ноутбуки. У дівчат — свої айпеди-міні. І телефони, ясна річ, у всіх телефони. Ґрейс отримала собі на день народження три місяці тому.

— Тобі дадуть список речей, які вони мають на меті забрати.

— А хіба так можна? — вона ще не волала, але майже. — Просто забрати геть наші речі? Це що, прийомчики з Росії чи Північної Кореї?

— Вони можуть забрати тільки те, що зазначено в ордері, але я хочу, щоб ти вела власний облік. Мобільники в дів­чат із собою?