Розділ «Всесвіту краю немає»

— На задній частині стегон Френка Пітерсона виявили сперму. У досить великій, проте не надмірній кількості. ДНК збігалася зі зразком від Террі Мейтленда.

— Ті сліди у сараї й у вас удома — не сперма і не прееякулят, хоч які подібні. Коли лабораторія зробить тести речови­ни з тауншипу Кеннінґ, то, думаю, там знайдуться невідомі складники, і ними знехтують як сторонніми забрудниками. І порадіють, що ці зразки не треба представляти в суді. Навіть не розглядатимуть думки про те, що мають справу з абсо­лютно невідомою речовиною, яку він виділяє чи, ймовірніше, викидає, мов стару шкіру, під час перетворення. А щодо сперми, яку знайшли на стегнах малого Пітерсона… Я впевнена, що чужинець так само залишив сперму, коли вбив Говардових дівчаток. Або на одязі, або на їхніх тілах. Ще одна візитна картка, як те пасмо волосся у ванній кімнаті містера Мейтленда чи всі відбитки, що ви знайшли.

— Не забувай про свідків.

— Так, — погодилася Голлі. — Ця істота полюбляє свідків. Чом би й ні, якщо він має змогу «вдягати» обличчя іншої людини?

Ралф поїхав за вказівниками чартерної компанії, якою користувався Говард Ґолд.

— То ти не вважаєш, що це насправді були вбивства на сексуальному підґрунті? Просто облаштовані, щоб видаватися такими?

— Я б не робила таких висновків, але… — Голлі обернулася до Ралфа. — Сперму виявили на стегнах хлопчика, але ніякої сперми… ну… всередині, так?

— Так. Проникнення було, його зґвалтували — гілкою.

— Уф, — Голлі скривилася. — Сумніваюся, що й результати розтину дівчат показали, що всередині була сперма. Певно, у його вбивствах таки є якийсь сексуальний мотив, але він навряд чи здатен на статевий акт.

— Так само, як і більшість звичайних серійних убивць.

Ралфа насмішив цей вислів — такий самий оксюморон, як і «велетенська креветка», але виправлятися він не став, бо єдине, чим можна було б замінити прикметник «звичайні», — це «людського роду».

— Якщо він харчується смутком, то так само має пожирати біль своїх жертв, коли вони помирають, — рум’янець уже зник зі щік Голлі, шкіра зблідла. — Мабуть, дуже поживна їжа, на кшталт якихось делікатесів чи доброго витриманого шотландського віскі. І так, він може від цього сексуально збуджуватися. Я не люблю думати про такі речі, але вважаю, що свого ворога треба знати. Ми… гадаю, вам тут треба повернути ліворуч, детективе Андерсон.

Голлі тицьнула пальцем.

— Ралфе.

— Так. Повертай ліворуч, Ралфе. Саме ця дорога веде до «Ріґал Ейр».

Гові й Алек уже були на місці. Гові всміхався.

— Час відльоту трохи відсувається, — сказав він. — До нас їде Сабло.

— Як він примудрився? — спитав Ралф.

— Не він. А я. Ну, принаймні половину примудрив. Суддя Мартінез потрапив у лікарню з перфоративною виразкою, тут спрацювала воля Божа. Чи забагато гострого соусу. Я й сам обожнюю «Техаського Піта» [218], та чоловік вливав у себе стільки соусу, що мене аж дрижаки пробирали. А щодо іншої справи, у якій мав свідчити лейтенант Сабло, то помічник окружного прокурора був мені винен.

— Можна поцікавитись — за що? — спитав Ралф.