Розділ «Всесвіту краю немає»

— Мені відомо, що написано в новинах, але то неправда. Хочете, я розкажу, як усе було насправді? Мені не подобається про це розповідати, навіть згадувати ті події не подобається, але, певно, вам треба це почути. Бо там буде небезпечно, і якщо ви й надалі вважатимете, що полюєте на людину — люту, збочену, кровожерливу, але всього лише людину, — то ви наражаєтесь на ще більшу небезпеку.

— Небезпека — тут, — заперечила Джинні. — Цей чужинець, той, що схожий на Клода Болтона… я бачила його тут. Я вже розповідала про це минулого вечора, під час зустрічі!

Голлі кивнула.

— Гадаю, чужинець тут побував, може, у мене навіть вийде це вам довести, але я не думаю, що він тут був повноцін­но. І не думаю, що він тут зараз. Він там, у Техасі, де є Болтон, а наш чужинець хоче перебувати до нього якомога ближче. Йому треба бути поруч, бо він… — жінка на хвильку замовкла, закусивши губу. — Як на мене, він зараз виснажений. Не звик, що люди за ним ганяються. Знають, що він таке.

— Не розумію, — сказала Джинні.

— Дайте-но я розповім вам історію про Брейді Гартсфілда. Може, це допоможе, — Голлі зробила над собою зусилля і знову зустрілася поглядом із Ралфом. — Не знаю, чи ви увіруєте, але принаймні зрозумієте, чому вірю я.

— Розповідайте, — сказав Ралф.

Голлі заговорила. А коли закінчила, на сході вже червоніло сонце.

— Ого, — мовив Ралф. Інших думок у нього зараз не було.

— Це правда? — спитала Джинні. — Брейді Гартсфілд… що зробив? Якось пересадив свою свідомість у тіло лікаря?

— Так. Може, річ в експериментальних ліках, які йому згодовував Бабіно, але я ніколи не вважала, що це єдина причина, з якої він на таке спромігся. У Гартсфілді вже було щось таке, і коли я вдарила його по голові, то це щось вирвалося на волю. Ось у що я вірю, — Голлі обернулася до Ралфа. — Але ви в це не вірите, так? Певно, мені просто треба набрати Джерома, і він вам те саме розповість… але ви і йому не повірите.

— Я не знаю, у що мені вірити, — сказав Ралф. — Ця низка самогубств, і їх спричинили посиланнями до підсвідомості у відеоіграх… про це було в газетах?

— У газетах, по телебаченню, в інтернеті. Усе є.

Голлі замовкла, позираючи на свої руки. Нігті були не лаковані, але досить охайні. Вона покинула їх гризти так само, як покинула курити. Позбулася звички. Інколи їй гадалося, що це паломництво до хоч якоїсь подоби психічної стабільності (якщо не справжньої здорової психіки) характеризується ритуальним визволом від поганих звичок. А їх було важко відпускати. Вони були друзями.

Голлі заговорила, не дивлячись на подружжя Андерсонів, натомість утопивши погляд у далечінь.

— У Білла діагностували рак підшлункової тоді ж, коли почалася та справа з Бабіно і Гартсфілдом. Після того він певний час провів у лікарні, але потім повернувся додому. Тоді ми всі вже знали, чим це закінчиться… і він також, хоч ніколи про це не говорив і до самого кінця боровся з тим смердючим раком. Я майже щовечора до нього ходила, почасти стежити, щоб він щось їв, почасти заради того, щоби просто з ним посидіти. Скласти йому компанію, але також для того, щоб… не знаю…

— Щоб насититися ним? — підказала Джинні. — Поки він не пішов?

І знову ця сяйна усмішка, від якої Голлі молодшала.

— Так, саме так. Точно. Одного вечора, незадовго до того, як його знову поклали в лікарню, у районі вимкнулося світло. Дерево впало на лінію електропередач чи щось таке. Коли я дісталася до дому Білла, він сидів на ґанку й дивився на зорі. «Такими їх ніколи не побачиш, як ліхтарі горять, — сказав він. — Дивись, як їх багато, які вони яскраві!» Здавалося, тієї ночі можна було навіть Чумацький Шлях побачити. Ми трохи там посиділи, мабуть, хвилин зо п’ять. Не говорили, просто дивилися. Тоді він сказав: «Учені доходять думки, що всесвіту краю немає. Це я минулого тижня в “Нью-Йорк таймз” прочитав. І коли видно всі ці зорі на небі, а ти знаєш, що там, далі, їх іще більше, то в це легко повірити». Після того як Білл захворів, ми багато не говорили про Брейді Гартсфілда і те, що він зробив із Бабіно, але я гадаю, що саме це він і мав тоді на увазі.

— На світі більше тайн, ніж вашій вченості хоч би приснилось [217], — озвалась Джинні.