Розділ IX

— П’ять місяців тому. Енді й тато втопилися.

— Не можу повірити, — сказав я, дивлячись на хідник.

— Яхта перекинулася. Біля затоки Норт-Іст-Гарбор. Ми ще навіть не відійшли від берега, мабуть, нам узагалі не треба було туди їхати, але ж ти знаєш, яким був тато…

— О Боже!

Стоячи там, під сонцем непевного весняного дня, і дивлячись, як навколо мене шастають діти, які щойно повибігали зі школи, я почувався так, ніби мене вдарили обухом по голові й улаштували мені несмішний розіграш. Хоч я думав про Енді часто протягом останніх років і раз або двічі мало з ним не зустрівся, ми жодного разу не бачилися відтоді, як я повернувся до Нью-Йорка. Я був переконаний, що рано або пізно натраплю на нього — як натрапив на Віна, на Джеймса Вільєрса, Мартину Ліхтблау і на кількох інших людей із моєї школи. Та хоч я не раз мав намір підняти телефонну слухавку і сказати йому: «Привіт!», але чомусь жодного разу цього не зробив.

— З тобою все гаразд? — запитав Платт, потираючи потилицю й маючи не менш розгублений вигляд, аніж я.

— Ет… — Я обернувся до вікна крамниці, щоб опанувати себе, й мій прозорий привид обернувся подивитись на мене — юрми людей проминали мене в склі. — Боже, — сказав я. — Не можу повірити в це. Не знаю, що мені сказати.

— Пробач, що я бовкнув тобі це на вулиці, отак, — сказав Платт, потерши підборіддя. — У тебе трохи позеленіли зябра.

«Позеленіли зябра» — так мав звичку казати містер Барбур. З болем у душі я пригадав, як містер Барбур нишпорив у шухлядах у кімнаті Платта, пропонував мені розпалити камін. Треба ж було такому статись, о святий Боже!

— Твій тато теж загинув? — запитав я, кліпаючи очима, ніби хтось розбудив мене з міцного сну. — Ти це мені щойно сказав?

Він розглянувся навкруги, піднявши підборіддя таким рухом, який на мить нагадав мені колишнього зухвалого Платта, якого я пам’ятав, а тоді подивився на свій годинник.

— Ти маєш зайву хвилину? — запитав він.

— Ну…

— Ходімо чогось вип’ємо, — сказав він, поклавши мені на плече таку важку руку, що я присів. — Я знаю одне тихе місце на Третій авеню. Ти не проти?

Ми сиділи в майже порожньому барі — колись знаменитому шинку, обшитому дубовими панелями, що пахнув жиром гамбургерів, де на стінах висіли вимпели Ліги Плюща, і Платт говорив так плутано, монотонно й тихо, що мені доводилося максимально напружувати слух, аби його почути.

— У тата… — сказав він, дивлячись у свій джин із лаймом, улюблений напій місіс Барбур, — ми всі уникали говорити про це, але моя бабуся називала це хімічним дисбалансом. Біполярний розлад. Перший епізод, чи напад, чи як це назвати, стався в нього у Гарвардській школі права, на першому курсі — до другого він так і не довчився. Якісь шалені плани й сплески ентузіазму… він став чіплятися до всіх у класі, всіх перебивати, почав писати епічну поему завдовжки з велику книжку про китобійний корабель «Ессекс», таку собі суцільну нісенітницю, а тоді його сусід по кімнаті, який, либонь, впливав на нього більш заспокійливо, ніж можна було подумати, виїхав на цілий семестр до Німеччини, й у результаті моєму дідусеві довелося сісти на поїзд і виїхати до Бостона, щоб забрати сина. Його заарештували за те, що він розклав вогонь перед статуєю Семюела Еліота Морісона на авеню Співдружності, а потім відбивався від полісмена, який хотів його заарештувати.

— Я знав, що в нього проблеми. Але не думав, що вони такі серйозні.

— Ну ти розумієш… — Платт утупився у келих, а потім одним ковтком перехилив його. — Це було задовго до того, як я з’явився на світ. Його стан змінився, коли він одружився з мамою, і протягом якогось часу він жив на пігулках, хоч моя бабуся ніколи цілком не довіряла йому після всіх цих подій.

— Після яких подій?

— Щодо нас, онуків, то ми з нею були в цілком добрих взаєминах, — поквапно сказав він. — Але ти не можеш собі уявити, яких проблем завдавав тато, коли був молодший… він розтратив купу грошей, суцільні скандали й напади, якісь проблеми з неповнолітніми дівчатами… потім він плакав і просив пробачення, але далі витворяв те саме… Бабуся завжди звинувачувала його за серцевий напад, який пережив дідусь, вони двоє сперечалися в дідусевому офісі — і бац! Хоч коли він приймав пігулки, то був сумирний, як ягня. Чудо, а не тато — ну, ти знаєш. Чудовий батько для своїх дітей.