Розділ VI

Думаю, це було риторичне запитання — звичайно, ніхто при своєму розумі не захотів би поїхати туди, де ми жили, та позаяк минуло багато часу, а він усе ще дивився на мене, так ніби чекав відповіді, я нарешті ніяково закліпав очима й відповів:

— Думаю, що ні.

— Ні. Правильно, Теодоре. Звичайно, їхати у вашу глушину я не маю охоти. Ми маємо серйозніші справи, я та Юрко, повір мені, аніж півдня ловити такого ледаря, як твій тато. Отож зроби мені ласку і скажи своєму батькові, що ми можемо розв’язати нашу проблему по- джентльменськи, якщо він сяде біля мене й усе обговорить зі мною.

— То ви зможете розв’язати свою проблему?

— Він повинен віддати мені те, що заборгував. — Він усміхався, але сіра смуга нагорі його окулярів надавала йому тривожно закритого виразу. — І я попрошу тебе зробити це для мене, Теодоре. Бо коли я приїду сюди наступного разу, я не буду таким люб’язним.

Коли я повернувся до вітальні, Борис спокійно сидів і дивився мультики з вимкненим звуком, погладжуючи Поппера, який, попри недавню стривоженість, тепер спокійно спав у нього на колінах.

— Штукар, — коротко сказав він.

Він вимовив це слово так, що я не відразу зрозумів, про кого він каже.

— Справді, — погодився я, — я ж тобі сказав, що він дивакуватий.

Борис похитав головою й відхилився назад на канапі.

— Я не маю на увазі хлопця в перуці, схожого на Леонарда Коена[109].

— Ти думаєш, він у перуці?

Він скривив фізіономію, що мала б означати: це нікого не турбує.

— Мабуть, так, але я говорю про здоровенного росіянина з тією штукою в руках, як ви її називаєте?

— Бейсбольною биткою.

— То була показуха, — зневажливо кинув він. — Той хер просто хотів тебе налякати.

— Звідки ти знаєш, що він росіянин?

Борис стенув плечима.

— Бо я знаю. Ніхто в Штатах не має такого татуювання. Російський громадянин, без сумнівів. Він також зрозумів, що я росіянин, як тільки я розкрив рота.

Минув певний час, перш ніж я усвідомив, що сиджу, втупившись у простір. Борис підняв Попчика й переклав його на канапу так лагідно, що пес не прокинувся.