Розділ VI

— Ну, знаєш…

— Бобо, — засміявся він, — вони називають його The Mensch[99]. Насправді він хороший хлопець — ти ж із ним розмовляв, — ми лише трохи посварились, ото й усе.

— А що означає «п’ять очок»?

— Знаєш, це просте непорозуміння, — сказав він, — ці люди схожі на персонажів. Вони мають власну мову, власний спосіб вести справи. Але, — він засміявся, — коли я зустрівся з ним біля «Цезаря», у його «офісі», як називає те місце Бобо, ти зрозумів, біля басейну «Цезар», одне слово, коли я зустрівся з ним, знаєш, що він мені сказав і знай повторював? «Ти маєш чудового сина, Ларрі. Тобто справжнього малого джентльмена». Я не знаю, що ти йому сказав, але я перед тобою в боргу.

— Ну й ну, — сказав я безвиразним голосом, накладаючи собі ще рису.

Але внутрішньо я був п’яний від радості, що його настрій поліпшився, — це була та сама ейфорія, яку я переживав малою дитиною, коли мовчанка уривалася, коли його кроки знову ставали легкими і я чув, як він сміється, як щось наспівує, голячись біля дзеркала.

Тато розламав печиво з передбаченням і засміявся.

— Поглянь сюди, — сказав він, піднявши його й посунувши до мене. — Цікаво, хто сидить у чайнатауні й вигадує ці речі?

Я прочитав уголос:

— «Ви маєте незвичайний інструмент, яким може розпорядитися доля, поводьтесь обережно».

— Незвичайний інструмент? — сказала Ксандра, підійшовши до нього ззаду та обнявши його за шию. — Це звучить непристойно.

— А, це ти. — Мій батько обернувся, щоб поцілувати її. — Збоченка. Джерело вічної молодості.

— Однозначно.

— Я й тобі колись губу розбив, — сказав Борис, який, вочевидь, вважав себе винним в історії з Котку, бо він таки порушив цю тему після якогось часу нашої мирної мовчанки в шкільному автобусі.

— Ага, а я стукнув тебе головою об кляту стіну.

— Але я не хотів!

— Не хотів чого?

— Розбивати тобі губу!

— А їй хотів?

— У якомусь розумінні так, — ухильно відповів він.