Розділ VI

— Тобі краще піти й підняти слухавку, — приязно порадив мені містер Сільвер.

— Та ні, не обов’язково.

— Піди. Це може бути нагальна справа. Я тебе почекаю тут.

Дедалі більше стривожений, я пішов і підняв слухавку. Як я й здогадався, то був Борис.

— Хто це був? — запитав він. — Сподіваюся, не Котку?

— Ні. Послухай-но…

— Я думаю, вона пішла додому з тим Тайлером Оловска. У мене таке дивне передчуття. Хоч, може, вона й пішла не додому разом із ним. Але вони вийшли зі школи вдвох — вона розмовляла з ним на паркінгу. Розумієш, вона навчалася свій останній рік у тому самому класі, що й він, техніка обробки дерева чи щось таке…

— Борисе, пробач, але я справді не можу розмовляти з тобою тепер, я передзвоню тобі, гаразд?

— Я повірю тобі на слово, що то був не твій батько на протилежному кінці телефону, — сказав містер Сільвер, коли я повернувся до дверей. Я подивився повз нього на білий кадиллак, припаркований біля хідника. В автомобілі було двоє людей — водій і ще один чоловік на передньому сидінні. — То був не твій батько, я не помиляюся?

— Ні, сер, не він.

— Ти сказав би мені, якби то був він, чи не так?

— Сказав би, сер.

— Чому я тобі не вірю?

Я мовчав, не знаючи, що сказати.

— Не має значення, Теодоре. — Він знову замовк, щоб почухати Поппера за вухами. — Я знайду його, рано чи пізно. А ти запам’ятаєш, що йому від мене переказати? І скажеш, що я сюди приїздив?

— Скажу, сер.

Він показав на мене своїм довгим пальцем.

— Як мене звуть — повтори.

— Містер Сільвер.

— Містер Сільвер. Правильно. Я просто вирішив перевірити.