Розділ VI

— Де він живе? Це стосується Котку?

І раптом — на мій превеликий подив — подзвонили в двері: чотири неквапні дзвінки. За весь той час, який я прожив у Лас-Веґасі, ніхто не дзвонив у двері нашого дому бодай один раз. Борис на протилежному кінці дроту також почув цей дзвінок.

— Що там таке? — запитав він.

Собака бігав по колу й нестямно гавкав.

— Хтось подзвонив у двері.

— У двері? — На нашій пустельній вулиці — ні сусідів, ні вивезення сміття, ні навіть вуличного освітлення — це була велика подія. — Хто б це міг бути, як ти думаєш?

— Я не знаю. Я тобі перетелефоную.

Я підхопив Попчика, який практично вже смикався в істериці, і, тоді як він звивався й скавулів у моїх руках, намагаючись зіскочити на підлогу, я примудрився відчинити двері однією рукою.

— Ви тільки гляньте, — сказав приємний голос із джерсійським акцентом, — який милий хлоп’як.

Кліпаючи очима, я побачив у яскравому світлі надвечірнього сонця дуже високого, дуже засмаглого, дуже стрункого чоловіка невизначеного віку. Він був схожий почасти на ковбоя з родео, а почасти на колишнього клубного аніматора. Його окуляри-авіатори в золотій оправі мали вгорі яскраво-червону смугу; він був у білому спортивному піджаку поверх червоної ковбойської сорочки з перловими застібками і в чорних джинсах, але головною дивовижею, яку я в ньому помітив, було волосся: частина накладена, частина пересаджена або підклеєна, схоже на скловолокно, а його темно-брунатний колір скидався на колір взуттєвого крему в бляшанці.

— Відпусти його, — сказав він, показавши на Поппера, який досі пручався й намагався визволитися. Голос у нього був глибокий, а манери — спокійними й дружніми. За винятком акценту, він був типовим техасцем, у своїх чоботях та в усьому іншому. — Відпусти його, нехай побігає! Я нічого не маю проти. Я люблю собак.

Коли я відпустив Попчика, він нахилився, щоб погладити його по голові в позі, яка нагадувала худого ковбоя біля табірного вогнища. Хоч яким дивним здавався мені незнайомець зі своїм волоссям та всім іншим, я не міг не захоплюватися тим, як легко й зручно він почувався у своїй шкурі.

— Так, так, — сказав він. — Славний хлоп’як. Атож, я про тебе! — Його засмаглі щоки були зморщені, схожі на печене яблуко, посмуговане тонкими лініями. — Я маю вдома троє власних. Міні-піні.

— Кого, кого?

Він випростався; коли він усміхнувся мені, то відкрив рівні, сліпучі, білі зуби.

— Мініатюрних пінчерів, — сказав він. — Нервові малі мерзотники, я за поріг, а вони уже весь дім пережували, але я їх люблю. Як тебе звуть, хлопче?

— Теодор Декер, — сказав я, дивуючись, хто це такий.

Він знов усміхнувся. Його очі за напівтемними окулярами були маленькі й іскристі.

— Привіт! Ще один житель Нью-Йорка! Я це чую з твого голосу, я не помилився?

— Ні.