Розділ VI

— Ти певен, що він не гречаної вовни тобі наплів?

Борис засміявся.

— Може бути, — сказав він, сідаючи на ліжко й відхиляючись на ліктях назад. — А ти нічого про це не знаєш?

— Ну… — Наскільки я знав, мій батько зірвав великий куш, коли «Bills» виграли минулого тижня. — Я не бачу, щоб він потрапив у нелегке становище. Він водив мене до «Бушона» й до інших крутих закладів.

— Так, але, можливо, на те була причина, — авторитетно сказав Борис.

— Причина? Яка причина?

Борис, здавалося, хотів щось сказати, але передумав.

— Хто знає, — сказав він, запалюючи сигарету й глибоко затягнувшись. — Адже твій батько почасти росіянин.

— Справді, — сказав я, сам потягшись за сигаретою. Я часто слухав, як Борис і мій батько, вимахуючи руками, провадили свої «інтелектуальні розмови», обговорюючи чимало знаменитих гравців у російській історії: Пушкіна, Достоєвського, інші імена, яких я не знав.

— Атож, це дуже по-російськи, ти знаєш, весь час нарікати, як погано складаються справи. А якщо у твоєму житті все гаразд, то ліпше мовчи. Не спокушай диявола. — Борис мав на собі сорочку, яка відслужила свою службу в мого батька, запрану майже до прозорості й таку велику, що вона майоріла на ньому, мов якийсь предмет арабського або індуського одягу. — Та про твого батька буває важко сказати, коли він жартує, а коли говорить серйозно. — Він пильно поглянув на мене. — Про що ти думаєш?

— Ні про що.

— Він знає, що ми з тобою говоримо. Тому й розповів мені про свою проблему. Він би мені нічого не розповідав, якби не хотів, щоб ти про все знав.

— Авжеж.

Я був переконаний, що справа не в цьому. Мій батько належав до тих чоловіків, які в певному настрої готові жваво обговорювати своє особисте життя з дружиною свого боса або якоюсь іншою особою, що не має аніякісінького стосунку до його справ.

— Він розповів би тобі все сам, — сказав Борис, — якби думав, що ти хочеш це знати.

— Послухай-но… Адже ти сам сказав… — Мій батько мав потяг до мазохізму, до перебільшення своїх невдач. Під час наших спільних бесід у неділю він любив нарікати на долю, стогнав і хитався, жаліючись, що його «розмазали об стінку» або «знищили», після того як програв одну гру, попри те що виграв десятки інших і підраховував прибутки на своєму калькуляторі. — Інколи він, м’яко кажучи, перебільшує.

— Так, це правда, — розважливо мовив Борис. Він узяв сигарету, глибоко затягнувся, а потім по-товариськи подав її мені. — Можеш докурити.

— Ні, дякую.

На хвилину запала мовчанка, протягом якої ми чули, як горлає телевізійна юрма на матчі мого батька. Потім Борис знову відхилився на ліктях і сказав:

— Унизу є щось поїсти?