Розділ VI

— То що я повинен йому переказати?

— Перекажи йому, що азартні ігри — для туристів. А не для місцевих. — Дуже легенько він торкнувся тонкою засмаглою рукою маківки моєї голови. — І нехай тебе береже Бог.

Коли Борис з’явився у дверях десь через півгодини, я спробував розповісти йому про візит містера Сільвера, та він, хоч трохи й слухав мене, головним чином лютував на Котку за те, що вона фліртує з іншим хлопцем, цим Тайлером Оловска чи як там його, багатим любителем марихуани, на рік старшим від нас, який належав до команди гольфістів.

— От сука, — хрипко сказав він, коли ми сиділи з ним унизу й курили травичку Котку. — Вона не бере слухавку. Я знаю, що вона з ним, я це знаю.

— Заспокойся. — Будучи стурбований візитом містера Сільвера, я ще більше дратувався розмовами про Котку. — Він, либонь, просто купує в неї травичку.

— Так, але це не все, я знаю. Вона більше не хоче, щоб я в неї ночував, ти помітив? Завжди в неї справи. Вона навіть не носить намисто, яке я їй купив.

Мої окуляри з’їхали набік, і я повернув їх на перенісся. Борис навіть не купував те ідіотське намисто, а поцупив його в торговельному центрі, схопивши його й кинувшись навтіки, тоді як я (ідеальний громадянин у шкільному піджаку) відвертав увагу продавщиці тупими, але чемними розпитуваннями про те, що вона рекомендує нам із татом купити мамі на день народження.

— Ну й ну, — сказав я, намагаючись говорити якомога співчутливіше.

Борис спохмурнів, зібрав чоло в грозову хмару.

— Вона добра хвойда. Одного дня прикинулася, ніби плаче в класі, — хотіла, щоб цей мерзотник Оловска її пожалів. Яка блядь!

Я стенув плечима — тут я йому заперечувати не збирався — і передав йому косяк.

— Вона любить його тільки тому, що він має гроші. Його родина має два «мерседеси» Е-класу.

— Це стара бабська машина.

— Нісенітниця. У Росії на них їздять бандити. І, — він глибоко затягся, затримав дим усередині, очі в нього засльозилися, чекай, чекай, зараз я скажу найважливіше, — ти знаєш, як він її називає?

— Котку?

Борис із такою наполегливістю називав її Котку, що люди в школі, навіть учителі, також стали називати її Котку.

— Справді так! — сказав Борис розлючено, випустивши з рота струмінь густого диму. — Моє ім’я! Клічка, яку я їй дав. А що було одного дня в коридорі? Я бачив, як він скуйовдив їй волосся.

На журнальному столику лежало кілька напіврозталих м’ятних цукерок із кишені мого тата серед кількох квитанцій і дрібних грошей, і я розгорнув одну й поклав у рот. Я літав високо, наче парашутист, і солодка знемога обпалювала мене, наче вогонь.

— Скуйовдив їй волосся? — запитав я, клацаючи зубами об цукерку. — Як це?

— А ось так, — сказав він, зробивши такий рух рукою, ніби шарпав когось за волосся, востаннє затягнувся й погасив косяк. — Я не знаю, як це у вас називається.