Розділ VI

— Знаєш, — сказав він за одним із цих обідів, коли ми затрималися за десертом, розмовляючи про школу, про все на світі (цей новий, небайдужий батько! звідки він з’явився в мене?), — знаєш, мені справді було приємно заново познайомитися з тобою, після того як ти оселився тут, Тео.

— Ага, м-м, мені також, — сказав я збентежено, але цілком щиро.

— Я хочу сказати, — батько розчесав п’ятірнею волосся, — дякую тобі, що ти дав мені другий шанс, хлопче. Бо я припустився величезної помилки. Я ніколи не повинен був дозволити собі, щоб стосунки з твоєю матір’ю перешкодили моїм стосункам із тобою. Ні, ні, — сказав він, підіймаючи руку, — я ні в чому не звинувачую твою маму, це все в минулому. Але вона так сильно тебе любила, що я почувався третім зайвим. Можна сказати, чужим у власному домі. Ви двоє були такими близькими, — він сумно засміявся, — що там не лишалося місця для трьох.

— Розумієш… — Моя мати і я ходили навшпиньках по квартирі, перемовляючись пошепки, намагаючись уникати його. Таємниці, сміх. — Розумієш, я просто…

— Ні, ні, я не хочу, щоб ти просив у мене пробачення. Я твій тато, й мені треба було поводитися розумніше. Не дозволяти, щоб утворилося таке собі порочне коло, якщо ти розумієш, про що я кажу. Я почувався витісненим, зайвим, багато пив. А я не повинен був дозволяти собі таке. Я пропустив кілька дуже важливих років у твоєму житті. І тепер мушу з цим жити.

— Ум… — я почував себе так погано, що не знаходив слів.

— Я не намагаюся чимось тобі дорікнути, хлопче. Але я дуже радий, що ми тепер друзі.

— Я теж, — сказав я, дивлячись у тарілку з-під крем-брюле, яку начисто вишкріб.

— І я хочу якось тобі це відшкодувати. Цього року я непогано заробив на спорті, — мій тато відпив ковток кави. — Я хочу відкрити на тебе ощадний рахунок. Тобто відкласти тобі трохи грошей. Бо, знаєш, я несправедливо поводився у стосунку до тебе й до твоєї матері протягом тих місяців, коли я вас покинув.

— Тату, — збентежено сказав я, — ти не мусиш цього робити.

— Але я хочу! Ти маєш номер соціального страхування, так?

— Звичайно.

— Ну то я вже відклав для тебе десять тисяч баксів. Це буде непоганий початок. Якщо не забудеш, то як ми повернемося додому, даси мені свій номер соціального страхування, і я, коли буду наступного разу в банку, відкрию рахунок на твоє ім’я, гаразд?

Поза школою я тепер майже не бачився з Борисом, крім недільної подорожі, коли мій батько возив нас до «Карнеґі Делі» при «Міражі» на печиво сабле та польську випічку. Але раптом за кілька тижнів до Дня подяки він протупотів до мене нагору, коли я зовсім не сподівався його побачити, і сказав:

— Твій батько добряче програвся, ти знаєш?

Я відклав убік «Сайлеса Марнера»[96], якого ми вивчали в школі.

— Що ти сказав?

— Він грав за двохсотдоларовими столами — по двісті доларів за ставку, — сказав він. — За п’ять хвилин там можна програти тисячу баксів.

— Тисяча баксів для нього дрібниця. — сказав я; а коли Борис не відповів, додав: — Він не сказав тобі, скільки програв?

— Не сказав. Але багато.