Розділ «День другий»

— Немає там нікого, — наполягає малий.

— Шо з тобою? — питає його Паша.

— Все нормально, — відповідає малий. — Там нікого немає, пішли звідси.

Боїться, здогадується Паша, злякався гнома з макаронами. Господи, шо я від нього хочу — йому ще чотирнадцяти немає. Ясно, шо боїться.

— Саш, — говорить Паша спокійно, ніби все гаразд, -треба зайти, раптом там хтось залишився.

— А якщо там хтось із цих? — питає малий. — Місцевих, — додає.

— Ну а якшо там Ніна? Або ще хтось із ваших? — наполягає Паша. — А ми підемо й навіть не подивимось.

— Ну а якшо вони пішли? — припускає малий. — Якшо Валєру справді в госпіталь забрали?

— Не вірю, — відповідає на це Паша. — Доки сам не побачу — не повірю.

Малий думає.

— Ладно, — каже, — пішли. Тільки тихо.

Прочиняють ворота. Ті пронизливо скриплять. Паша завмирає на мить, але все ж проходить на подвір’я. Малий ступає слід у слід. Минають головний корпус, підходять до спортзалу. Темно, тихо, двері всередину прочинені. Паша обережно зазирає. Вмикає ліхтарик на мобільнику. У спортзалі натоптано: чіткі відбитки армійського взуття, широкий брудний слід, ніби хтось витягував мішки з цементом. Паша вже підозрює недобре, швидко проходить коридором, біжить до підвалу. Забігає в перший бокс. Розкидані речі, зіжмакані простирадла, каремати. Збиралися поспіхом, лишаючи одяг, особисті речі. Навіть зубні щітки стоять акуратно в сухій кружці. Паша забігає до третього боксу, Сашиного. Спальник зник, книги залишились. Книги їх не цікавили. Вибігають нагору, йдуть до їдальні. Заходять, роззираються. Посуд розкидано підлогою, потоптані металеві миски, гнуті виделки. В кутку, де лежали харчі, порожньо.

— Чорт, вони все винесли, — говорить Паша.

— Хто? — питає малий.

— Ну ці, місцеві. Ну не суки, а?

— А шо ти від них хотів? — говорить малий. — Вони Ніну ненавидять. Давно б спалили тут усе, якби не боялись.

— Ну, вже не бояться, — припускає Паша.

— Ага, не бояться, — погоджується малий. — Паш, — кличе раптом.

Причому, кличе таким голосом, що Паша відразу ж підривається й підходить до нього. Малий дивиться в куток, Паша перехоплює його погляд. Холодна буржуйка, перекинутий стілець, затоптані газети з плямами вже застиглої крові. І пальто вгорі. Паша піднімає мобільник вище, присвічує. Кілька кульових отворів у сукні, ледь помітних, треба пригледітись, аби зауважити. Паша підходить, торкається пальта. Воно так і не просохло. Рахує сліди від куль. Нараховує чотири.

— Для чого вони це зробили? — питає малий ледь чутно.