Розділ «День другий»

— Точно, — підтримує його довготелесий, підходячи, -нема там людей.

На їхню розмову розвертаються ще кілька чоловіків. Підходять ближче, дивляться недовірливо, прислухову-ються, вивчають.

— Ти поняв, да? — довготелесий повертається до пацана, років двадцяти, з периною на спині. — Каже, люди в підвалі.

— Нема там людей, — хрипко відповідає пацан.

— Нема, нема, — підтверджують інші.

— Точно, — глухо повторює хтось із темряви. — Нема. А хто такий? — питає він про Пашу.

— Ветеринара брат, — пояснює довготелесий. — Знаєш? На четвертому живе.

— Знаю, — відповідають йому з темряви. — На третьому.

Треба звідси йти, думає Паша, прямо тепер, куди завгодно. Але як ти підеш, коли на тебе дивляться двадцять пар очей. Дивляться невідривно, дивляться з підозрою.

— Чисто! — кричать за спиною.

Всі нараз забувають про Пашу й повертаються на голос. Із під’їзду виходять двоє. Один зовсім підліток, худий, по-школярськи ламана хода. На голові кубанка, на грудях автомат. Картинно тримає руки на стволі та прикладі. Другий, вочевидь, за головного: теж кубанка, теж автомат, але обвішаний ще якимись кинджалами й пістолетами, як у кіно.

— Чисто! — повторює молодий, знову ж таки картинно дістає сигарету, кидає її в рота, вихоплює запальничку, пробує закурити.

Але запальничка заїдає, лише іскри летять у синю вечорову пітьму. Малий нервує, всі дивляться на нього з неприхованою агресією. Мовляв, чьо вимахуєшся.

— Давай, заходь, — додає від себе старший і відходить убік.

Місцеві натомість заходити всередину не поспішають. Стоять, думають, вагаються. Паша непомітно відтягує малого вбік. Але щось у ньому спрацьовує, щось стримує, він розвертається, підходить до лавочки, пробує ногою, що там лежить, схоже на мертвого пса. Виявляється, шуба. Жіноча шуба. Мокра й замащена глиною. З відірваним рукавом — той валяється окремо. Паші на мить здається, що він упізнає цю шубу. Хоча як тут можна бути впевненим? Чи все таки можна?

— Ей, — окликає він мужика. — Чия шуба?

— Я їбу? — мужик озирається й дивиться на Пашу важко, неприязно.

Паша кладе малому руку на плече, йдуть асфальтовою доріжкою, минають другий під’їзд, третій, четвертий. Нікого не шкода, повторює Паша, нікого.

За липовою алеєю виходять на дитячий садочок. Пролазять крізь діряву огорожу, підіймаються на ґанок, сідають на сходи.

— Їсти хочеш? — питає Паша.