Розділ «День третій»

Схожий на рибалку, що за цілий день так нічого й не піймав: дощовик, під ним камуфляж, на ногах гумаки. Черево висить, як торба в листоноші. З халяви чобота стримить нагай — щоб ніхто не сумнівався, з ким має справу. Крутить великою стриженою головою, кричить, командує. Але ніхто не слухає. Бійці довкола метушаться — не так, аби щось зробити, як просто, аби зігрітись. Підкочують під вокзальні сходи чорну від диму польову кухню, розпалюють, прогрівають їжу. Дощ не припиняється з ночі, не вщухає, заливає вогонь. Бійці витягують звідкись великий намет із рекламою місцевого пива, напинають над кухнею, самі теж забиваються всередину. Алєксєй Єлісєіч стоїть під холодним січневим небом і не знає, як бути далі: залізти в намет — і опинитись на рівних із підлеглими, втратити авторитет, так би мовити, чи залишитись на вулиці — й остаточно промокнути. Важкі холодні краплі стікають товстими неголеними щоками. Стоїть і злісно обзиває бійців. А ті у відповідь теж обзиваються, аж зрозуміло стає, що це в них така манера спілкування — занадто емоційна, чи що.

Як у подружжя, що живе разом не перше десятиріччя: всі пристойні слова давно закінчились, для комунікації лишились прокльони й прокляття. Не мовчати ж тепер, правда?

Паша з малим вибираються в зал очікування. Проштовхуються крізь натовп, поближче до вікон. За вікнами, повернувшись до бійців, надривається Єлісєіч. Що кричить — не почуєш, але жестикулює так енергійно, що все зрозуміло. Дим із кухні розбивається дощем, стелеться землею. Менше за все хочеться виходити з будівлі вокзалу назовні, під дощ. Жінки в залі стоять, туляться одна до одної, припадають до вікон. Так, ніби дивляться кіно без звуку. У головній ролі Єлісєіч. Великий німий. Розмахує руками, погрожує кулаком, загрозливо показує поглядом кудись за обрій. Раптом повертається й зауважує глядацьку аудиторію — десятки наляканих жіночих облич, що уважно стежать за кожним його рухом та жестом. Затинається на якусь мить, окидає всіх суворим отаманським поглядом, фокусує зір і знову починає кричати — заклично й підбадьорливо. Лексику, схоже, використовує ту саму, проте якось ураз підтягує черево, навіть щоки підтягує — військовий, одне слово. Паша спостерігає за ним і ловить себе на думці, що погляд в Алєксєя Єлісєіча такий відкритий і пронизливий, ніби він звертається безпосередньо до нього, до Паші, ніби саме з ним, Пашею, ділиться чимось сокровенним. Чорт, так і є, доходить до Паші, він же мені щось і кричить. Паша розштовхує жіночок, пробивається до дверей, відчиняє їх. Представник, долітає до нього незадоволений голос Алєксєя Єлісєіча, йобаної громадськості. Паша спускається сходами, накидає на голову капюшон. Малий не відстає, йде слідом, тримаючи в руках битку. Підходять, Паша протягує Єлісєічу свою задерев’янілу руку. Єлісєіч напружується, але тисне. Малому теж тисне, за інерцією. Схоже, не знає, як говорити, підбирає інтонацію. Зрозуміло, що так, як із бійцями, говорити з Пашею не можна: по-перше, представник громадськості, по-друге, дитина поруч. Тому збирається з думками, змахує краплі з обличчя, киває товстою щокою в бік кухні.

— Значь так, — каже зірваним командирським голосом, — як і обіцяли, — показує на кухню. — Організовуєм, -каже, — прийом піщі. Гражданського насєлєнія, — додає діловито. — Ви, значь, уважаємий представник громадськості, цим і займіться. Такі, значь, інструкції, — каже. -З центру, — додає.

Бійці дивляться на Пашу з ненавистю. Мовляв, якби не цей мудак, відсипались би, не мокли тут, на цій богом забутій привокзальній. Паша ловить на собі ці погляди, сповнені справедливого обурення, проте діватись немає куди: назвався представником громадськості — забезпечуй безперебійний прийом піщі. Чим він і займається. Повертається в зал, де його відразу ж обступає жіночий натовп -мокрий і недовірливий, слухає його, мовчить, і вже в цій мовчанці Паша чує претензії. Але рішуче підіймає руку й починає говорити.

— Значь так, — говорить, — інструкції, як і обіцяли, -каже. — Прийом піщі, — додає, — гражданського насєлєнія, -уточнює. Жінки слухають, не перебивають, мовчать. Паші здається, що його просто не розуміють, якимись не такими словами він говорить. Опускає руку, поправляє окуляри.

— Послухайте, — говорить втомлено. — Там, — показує за вікно, — можна поїсти. У кого є посуд — підходьте.

— Автобуси будуть? — так само втомлено питає його жіночка в чорній жалобній хустці.

— Обіцяли, — відповідає Паша.

— З центру? — питає жіночка.

— З центру, — не заперечує Паша.

Жінки тягнуться на вулицю, прикриваються від дощу, хто чим може, оточують намет, простягають порожній посуд. Боєць у білому брудному халаті й гумових рукавичках щедро накладає якусь мокру кашу зі шматками темного м’яса. Інший розливає чай по кружках і термосах. Всім вистачить, сміється, всім, бабоньки, вистачить. Жінки не реагують, навіть не плачуть. Холодно, мокро, хочеться їсти. Хапають свою пайку, біжать під потоком води назад, у приміщення вокзалу. Паша стоїть на сходах, вдає, що контролює процес. Малий пробіг натовпом, нарив десь одноразову тарілку, прибігає з кашею. Половину ковтає сам — жадібно й швидко, мов качка, — решту соває Паші. Той спочатку віднікується, ніби не голодний, проте не витримує, бере ложку, швидко доїдає за малим. Одразу ж відчуває, як давно не їв, як зголоднів. Утомлено притуляється спиною до колони, розглядає натовп у дощі. Жінки проходять повз нього, дехто киває йому, як давньому знайомому, мовляв, усе нормально, дякуємо, їмо. Дивляться на нього, як на головного. Можливо, справді думають, що він тут за щось відповідає. До того ж Єлісєєвич спілкується лише з ним — виключно й підкреслено. Підходить, потирає мерзлякувато руки, завершаєм, каже, прийом піщі, согласно інструкціям. Осуществили, охоче погоджується Паша, чьо там. Автобус коли буде? Буде, неохоче відповідає Алексей Єлісєіч, нервово посмикуючи товстою щокою, точно по графіку подачі. Ну і добре, відказує на це Паша, ну і зашибісь.

Бійці стоять поодаль, дивляться на мокру чергу, всуціль із жінок, намагаються якось підняти бойовий дух, розрядити, так би мовити, хуйову атмосферу, жартують, підсміюються одне з одного. Жінок це натомість лякає: від військових вони тут нічого особливо доброго не очікують, хапають свою їжу, тікають назад, до вокзалу. На Пашу бійці й далі поглядають недобре, мовляв, місцевий, а не воює, бабами прикривається. Щось одне одному нашіптують, самі ж і сміються, показуючи сильні молоді зуби. Паша стійко робить вигляд, що його це не стосується. Стоїть, підпирає колону, слухає, як угорі над ним туркочуть перемерзлі голуби. З-під намету виходить один із бійців -молодий, років двадцять, русявий, акуратний. Начищені берці. Та що там берці — навіть нігті підстрижені. Повну-ватий, щоправда. Білий маскхалат, чорна пухка куртка. На пінгвіна схожий, думає Паша: чорний верх, білий низ. І стара офіцерська планшетка через плече. Мабуть, політ-рук. Піднімається сходами до Паші, закидає планшетку за спину, дістає з кишені яблуко, простягає малому. Малий дивиться на нього зверхньо, проте яблуко бере й відразу ж починає гризти, демонстративно не подякувавши. Бо-єць-пінгвін дивиться на нього, проте не витримує погляду, повертається до Паші.

— Шо, бать? — питає діловито. — Як обстановка?

Говорить грамотно, без акценту, відразу зрозуміло, що не місцевий. Хоче зрозуміти настрої мирного населення.

— Обстановка як обстановка, — відповідає Паша. Ну а що йому відповісти?

— Важко було? — питає далі пінгвін.

— У сенсі? — не розуміє його Паша.

— Ну, під цими, — киває пінгвін головою на північ, -важко було?