Розділ «День другий»

Інтернат

— Ліворуч дивись.

Паша дивиться ліворуч. Бачить прочинену в двір хвіртку, фарбовану в зелене. Не встигає зрозуміти що до чого, як малий хапає його за рукав і тягне до хвіртки. Паша важко б’є черевиками мокрий асфальт, мчить слідом за малим. Пси тут-таки зриваються за ними, озиваючись десятком голодних застуджених горлянок, валують на цілий світ — азартно й відчайдушно, кидаються на них, хапають зубами густі шматки повітря. Малий застрибує у двір, Паша ввалюється слідом за ним. Тільки б вона зачинилась, думає про хвіртку, тільки б зачинилась. Рве хвіртку зсередини. Та на якусь мить — всього лише на мить — застряє, зависає, тоді зрушується і з гуркотом причиняється. Ближчий пес, ватажок, навалюється на неї передніми лапами, проте Паша встигає причинитись ізсередини, і тепер ломись не ломись — вони в безпеці. Пси це розуміють, розчаровано тицяють писками у хвіртку, гарчать, вигавкують своє розчарування, намагаються пролізти під металевими воротами.

— Швидше, — кричить малий і кидається від воріт.

Паша біжить за ним. Подвір’я асфальтоване, в асфальт рудою глиною вліплено слід від вантажівки — схоже, вивозили майно. Своє або чуже. Замок на дверях, що ведуть до будинку, збитий, хоча самі двері причинені. За будинком відразу ж розчахнуті двері гаража, всередині розкидані паперові коробки, інструменти й шматки заліза. За гаражем літній душ, збитий бак для води валяється у відсирілому й потемнілому квітнику. Далі паркан, за ним город. Малий штовхає перекривлену хвіртку, біжить розмоклою доріжкою. Паша відчуває, як земля налипає на черевики, обтяжує, не дає бігти. А бігти треба. Біжать чорним незібраним городом, повз вимоклі стебла кукурудзи, повз важку зогнилу городину. І вибігають прямо на випалену галявину. Малий вискакує перший і завмирає заворожено й налякано. Паша набігає слідом і відразу ж натикається поглядом на криваву кашу посеред випаленої трави: шматки коров’ячої шкури, кістки, жили впереміж із землею. Різали худобу, здогадується Паша, смалили туші. Малий не може зрушити з місця.

— Не дивись! — кричить Паша. — Не дивись.

І прикриває йому очі долонею. А малий раптом стає безвольним, не опирається, не говорить нічого, дозволяє відтягнути себе подалі від цієї гори зогнилих кишок, кілька разів зашпортується в густій траві, потому прибирає Пашину руку, біжить далі, не озираючись, не видихаючи повітря. Тоді теж було так само, думає Паша, все, як тепер: блідий, безвольний малий після нападу, лікарка, що стоїть над ним із заплаканими очима, не знає, що й сказати. Краще не згадувати.

За городами ґрунтівка, розмазана танковими траками. Перебираються глибокими коліями, глина липне до черевиків в’язким тягарем, біжать мокрим пасовищем у бік колишньої ферми. Два розбиті корівники, у траві лежать залізобетонні плити, збоку стримить заіржавіла водогінна вежа, над нею крізь туман проглядає низьке посріблене небо. Двері корівника винесли місцеві. Сама будівля схожа на скелет великої тварини, ну так — великої рогатої худоби: вибілені дощами стіни, провалене снігом перекриття, все інше давно розтягнуте по норах і домівках, жодного вікна, жодних дверей, лише чорні діри й холодні протяги. Забігають досередини. В кутку два великих намощених із соломи гнізда. Схоже, хтось відлежувався. Гільз довкола немає, отже, не стріляли, просто пересиджували. Скоріш за все, поранені: в одному місці солома темніє всотаною кров’ю, в земляну долівку втоптано порожні ампули, одноразові шприци, розкислі бинти. Гнізда встигли набратися вологи: очевидно, ті, хто тут лежав, пішли кілька днів тому. Гостро відгонить сечею й мокрим ґрунтом. Паша підходить до вибитого вікна, намагається в тумані бодай щось розгледіти. Скоро почне сутеніти. Туман мерехтить і осідає під дрібним дощем. За дощем чорніють дахи приватного сектору, високі дерева, темні ряди кукурудзи. А далі, праворуч, обрій обривається, і там, у долині, лежить місто. Міста не видно, але звідти, де воно лежить, підіймаються чорні високі дими. Підіймаються ще звідучора, ніби десь прорвало ґрунт — і з землі виходить щось найгірше, а як це найгірше зупинити, не знає ніхто, оскільки ніхто не знає, як так сталося, що ґрунти розступились, випустили із себе всю цю чорноту, яка розповзається тепер січневим небом, забиває собою всі отвори й щілини. І хто гаситиме ці дими? — думає Паша. Так же вигорить усе довкола, як у середньовічному місті: від дому до дому, з вулиці на вулицю, кілька днів — і немає нічого.

— Склади горять, — говорить малий.

— Які склади? — не розуміє Паша.

— Залізничні, — пояснює малий. — Ось там, бачиш?

Малий показує кудись у дощ. Паша приглядається: за кукурудзами й дощем можна розгледіти сірий дим, що важко осідає, не може піднятися вгору, осаджуваний дощем.

— Уявляєш, скільки там усього згорить? — із якимось захватом говорить малий.

— Уявляю, — каже на це Паша. — Давай відпочинемо. Ти голодний?

— Ні, — відповідає малий. — Після цих кишок і їсти не хочеться.

— Ніна ваша, — говорить Паша, помовчавши, — різка така.

— Нормальна, — не погоджується малий.

— Шо вона всіх повчає? Як у школі.

— Так вона і є в школі, — нагадує малий. — Якою їй ще бути? Вона так завжди говорить. Її за це й не люблять. За те, що вчить усіх, — уточнює малий.

— Ну, мене вчити не треба, — ображено мовить Паша. -Без неї розберусь.

— І сильно ти розібрався? — питає малий.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Інтернат» автора Жадан Сергій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „День другий“ на сторінці 14. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи