Розділ «День другий»

— Да? — недовірливо говорить на це малий. — А мені здається, ви всі однакові. Знаєш, як у нас прапор зривали?

— Ну? — не розуміє його Паша.

— Коротше, вони хотіли зірвати, а Ніна не давала. А всі стояли й дивились.

— І шо? — далі не розуміє його Паша.

— Ну, коротше, тих, хто зривав, було всього двоє. І одна Ніна. А всі інші просто стояли й дивились. І нічого не робили. Чоловік сто — дивились, нічого не робили. Всі однакові. Нікого не шкода.

— Ладно, — говорить на це Паша. — Давай іти.

— Давай, — погоджується малий.

Виходять під дощ. Ідуть, щуляться, в’язнуть у мокрій землі. За фермою тягнеться пустище, далі видно лісосмугу. Йдуть на неї. Час зовсім не відчувається. Йти важко від початку, далі не стає ні легше, ні важче. Механічно переставляють важкі від налиплої землі ноги, мерзлякувато ховають руки в кишенях, малий робить це по черзі: доки одну відігріє, друга — з биткою — встигає промерзнути. Добрі-дають до лісосмуги. Паша продирається крізь колюче гілля, малий тягнеться слідом. Виходять на відкритий простір. Прямо перед ними обривається глибока улоговина, яр, забитий туманом, як подушка пір’ям. Таке враження, ніби весь туман стягнуло вниз, ніби він стік туди, сховався на якийсь час.

— Обійдемо? — питає Паша.

— Не вийде, — відповідає малий. — Пару кілометрів гак робити.

Стоять і недовірливо дивляться вниз. Яр широкий. Дна не видно. Лише біла моторош заливає краї, підступає під ноги. Ступиш туди — вийдеш із іншого боку життя. Але обходити теж не хочеться.

— Давай? — Паша робить кілька кроків уперед.

Малий тримає його за руку, ступає за ним крок у крок.

Ґрунт обривається, Паша ковзає вниз, хапається вільною рукою за гострі стебла терну й шипшини, ранить руку, кров проступає, проте витирати її немає коли: слід міцно триматись, аби не з’їхати прямо в пекло. Паша злоститься, але мовчить, не хоче, аби малий лякався. Тягне його за собою, відчуває тепло його руки. Розгледіти малого вже майже неможливо, хоча ось він, тут — чути його дихання, чути шурхотіння землі під його кросівками, але самого його не видно. Обережно, обережно, лише й повторює Паша, дивись під ноги. А що дивитись, коли нічого не видно? Хапаються руками один за одного, за мокру траву, за колюче терня, здирають шкіру, скочуються вниз, безкінечно довго, безкінечно глибоко. Скочуються на дно, грузнуть по коліна в минулорічному грудневому снігу. Тут, унизу, холодніше, сніг лежить, не тане. Паша прикладає до його поверхні роздерту долоню з мертвими пальцями, остуджує кров, що стікає зап’ястям. Малий падає в сніг, обличчям догори, кинувши поруч із собою рюкзак. Лежить, віддихується. Паша бере в непоранену долоню колючого снігу, починає ковтати.

— Смачно? — питає малий.

— Холодно, — відповідає Паша.

— Не застудись дивись, — говорить малий. Чи не вперше говорить без роздратування, навіть із якоюсь турботою в голосі. Хоча, може, Паші здалось.

Вибиратися нагору ще важче. Але бредуть, вилізають. Паша попереду. Взяв на груди рюкзак малого, тягне його самого за руку. Малий старається, дереться. Хоча видно, що втомився. Головне — не видно, скільки ще попереду. Лізеш і лізеш, чіпляєшся за цупку траву, за вишневе коріння. І вже коли не залишається ні сил, ні певності в тому, що рухаєшся у правильному напрямку, коли малий внизу висне важким теплим баластом, коли поранена долоня починає німіти, аж не відчуваєш її, — Паша раптом хапається за вишневу гілку й розуміє, що це все, край, інший край прірви, протилежний берег ріки мертвих. Підтягує малого, підсаджує його нагору, вилазить слідом. Сидять у траві, важко дихають, довго не говорять.

— Далі куди? — нарешті зважується Паша.

— Прямо, — киває малий головою. — Там окружна.