Розділ «День другий»

І ось минуло півтора року. Репетитори стали непотрібні. Діти розбіглися. Марина від нього пішла. Трудовик опинився по той бік лінії фронту.

Добігають до сходів, що обриваються вниз, у місто. Малий втомився, відстає, спльовує слину. Паша забирає в нього рюкзак, присобачує до грудей, як парашут. Йому не важко, у нього рюкзак майже порожній, хіба що консерви глухо стукаються одна об одну. А малий помітно здав, йому б посидіти десь у теплі, але де ти тут його знайдеш, тепло? Туман зовсім розсмоктався, і над містом висить круглий, кольору підсохлого сиру місяць, підсвіче-ний знизу червоним, мовби його вмочили в теплу кров. Небо порожнє-порожнє, жодної зірки, жодного руху, лише мертвотне відсвічування повні над цією долиною смерті, яку їм треба перейти від початку до кінця. Віддалік, за залізничними коліями, щось палає високим білим вогнем. В іншому місці тліють опалі дими. І по всьому місту чутно діловите автоматне тріскотіння. Загалом, у місті відчувається рух, ніби там, під повним місяцем, розбитими вулицями ганяють невидимі юрби в пошуках тепла й харчів. Звідси їх не видно, проте добре чутно, і від цього стає ще моторошніше.

— Спускаємось? — питає Паша радше сам себе.

Малий ледь помітно киває головою, проте далі стоїть, не рухається. Тоді Паша міцно бере його за руку, так міцно, як тільки може. Малий охоплює його долоню, хапається за його мертві пальці, як за щось, чому єдиному можна в цьому житті довіряти, і вони рушають. Перші п’ятдесят сходинок. Вітер видуває з долини запах застояної води, запах фармацевтики. Ще п’ятдесят. Сходи кришаться під ногами, схоже, минулої ночі їм сильно дісталось: уламки котяться вниз, виломлюючись просто з-під підошов. І ще п’ятдесят. Зрізане осколками дерево, акуратний слід від міни відтиснуто на асфальті. І ще п’ятдесят. І ще. Місто стає все ближче. Все ближчим стає запах диму, все ближчим стає відчуття страху, відчуття безпорадності. І ще. І ще п’ятдесят, останні.

Парком виходять на вулицю, вздовж липової алеї дістаються трамвайного кільця, пригинаючись, вистрибують на трасу, перебіжками, намагаючись не зупинятись на відкритому просторі, добігають до площі. Стоять під ялинами, ховаються. З того боку площі — палац культури. Чорний, вигорілий ізсередини. Вікна винесло вибуховою хвилею. Схожий на телевізор без кінескопа. За ним починаються подвір’я п’ятиповерхівок, ними можна вибиратись далі, у бік проспекту. Головне — перебігти зараз площу. Паша уважно роззирається навсібіч. Ніби нікого. Площа порожня й тиха. Перебігти її — хвилинна справа. Але все одно страшно: ніхто не бачить тебе, але й ти так само нікого не бачиш. Місяць висить якраз над будівлею палацу, ніби підказує: давайте, не гайте часу, біжіть просто на моє мертве світло. Побігли, шепоче Паша, не випускаючи руку малого, і вони ломляться вперед. І щойно рятівні ялини, за якими вони ховались, лишаються позаду, як звідкись з-поза площі, збоку від дороги, чути невідворотний ляскіт гусениць по асфальту. Ще далеко, за квартал звідси, однак Паша вже безпомилково розрізняє: 64-й, ні з чим не сплутаєш. Ганяється він за мною, чи шо? — панікує Паша й відчайдушно біжить уперед, волочачи малого за собою. П’ятдесят метрів. Танк уже десь поруч, за найближчим від площі будинком. Ще п’ятдесят. Зараз, зараз вискочить, Паша вже відчуває його. І ще п’ятдесят, і ще. Вже тут, ось уже вивалився з-за рогу, ще кілька метрів — і викотиться просто на них. Паша прискорюється, малий позаду починає нити. Ще п’ятдесят. Черевики стають важкі й гарячі. У таких черевиках лише йти на дно. Місяць робить речі близькими й чітко окресленими, з жовтавим відливом, із потойбічними тінями. 64-й уже гримить за їхніми спинами, не озирайся, кричить сам собі Паша, нізащо не озирайся, не озирайся. Ще кілька кроків — і вони залітають за ріг, падають на асфальт, на биту цеглу, на порожній пластик пляшок, на собаче лайно та рвані афіші, котяться, здираючи шкіру долонь об гостре каміння. Паша відразу ж прикриває собою малого, ніби це може зарадити, ніби так його не помітять. А їх і справді не помічають: 64-й, не затримуючись, котиться в бік трамвайного кола — туди, звідки вони щойно прийшли. Розминулись, думає Паша, пощастило. Встає, піднімає малого. Той тре забитий лікоть. Куртка на плечі порвалась, ліва кросівка луснула. Зате сльози висохли. Самі собою.

— Куди тепер? — малому незручно за нещодавні сльози, він намагається говорити спокійно. Хоча видно: далі боїться, голос тремтить, хоче заховатися в яку-небудь шпарку.

І Паша за нього боїться. Дійде? — сумнівається він за малого. Не дійде? Може, краще відразу — до лікаря? Тобто до ветеринара.

— Тут недалеко є підвал, — думає Паша вголос, — якшо туди добіжимо, можна буде ніч пересидіти. Це недалеко.

— А ти знайдеш? — недовірливо питає малий.

— Тут хвилин п’ятнадцять, — заспокоює його Паша. -Дворами пройдемо, там два квартали, потім будівництво якесь, за ним висотки. У третій від дороги вони й сидять.

Або в четвертій, — додає Паша, завагавшись. — Знайдемо, -каже знову впевнено.

— Ну давай, — погоджується малий.

Паша виймає мобільник. Лише восьма. Таке враження, що вони третю добу бігають. Мобільник, до речі, сідає. До речі.

Прохідний двір чорніє між двома витягнутими з півдня на північ рядами п’ятиповерхівок. Старі неремонто-вані бараки, будовані, очевидно, від заводів, очевидно, для своїх. Свої, очевидно, за цей час нікуди не з’їхали й до останнього трималися своїх нір, не пускаючи туди чужих. У будь-якому разі живе тут народ небагатий: більшість вікон із дерев’яними рамами, лише кілька квартир зі скло-пакетами й утепленням. Під’їзди без домофонів, балкони засклені через один. Хоча багато супутникових антен. Одне слово, не елітне житло. Понівечений дитячий майданчик, обірвані гойдалки. Паша з малим ідуть, боязко озираючись на порожні вікна й намагаючись не шуміти. У рівному місячному сяйві вони — як на долоні. Як фігури в тирі. Минають один барак, за ним другий, за ним ще пару. Коли виходять на сусідню вулицю, Паша полегшено видихає. Доходять до перехрестя, роззираються, перебігають дорогу, минають ще квартал. Поки що все за планом: попереду пустище, на ньому сліди будівництва — котлован, огорожа, залізобетонні плити. Під ногами пісок, іти доводиться стежкою, яку натоптали місцеві, аби не обходити будівництво й скоротити шлях. Виходять на ряд дев’яти-поверхівок.

— Все нормально, — говорить Паша. — Дійшли.

Тихо, стріляють хіба що десь за спинами, там, де вони були півгодини тому. Перший будинок, другий. Підходять до третього. Паша відчуває, що щось не так, щось не на місці. Але не може зрозуміти що. Заходять за ріг, натикаються на натовп. Людей двадцять. Стоять під під’їздом. Паша хоче пірнути назад, за ріг, у темряву, але розуміє, що їх уже побачили й тікати пізно. Їх справді помітили, проте уваги на них жодної не звертають, усі стоять, напружено дивляться на двері під’їзду, так, наче звідти має з’явитися щось жахливе. Паша з малим підходять до гурту, стають збоку.

— Тут? — питає малий тихо.

Паша придивляється. Дев’ять поверхів. Темні діри замість вікон. Розбита лавочка. Біля лавочки щось чорніє. Схоже на мертвого пса. Паша здригається, але стоїть, не відходить.

— Ніби тут, — говорить невпевнено. — А шо стоїте? — питає мужика перед собою.

Той обертається — широкий картуз, бабська розлізла куртка, тренувальні штани, гостроносі черевики зі штучної шкіри. Років п’ятдесят, але видно, що чимось хворіє, тому й вигляд у нього не на свій вік.