Розділ «День другий»

Вони навіть не сварилися. Коли їй щось не подобалося, вона просто замовкала. А коли його щось не влаштовувало, він просто виходив із дому. Потім повертався. Сиділи на кухні, ніби нічого й не було. Паша підкреслено повільно перевіряв домашні завдання, Марина писала короткі повідомлення, наче проходила якийсь безкінечний тест. Спати лягали по черзі. Спочатку вона, потім — витримавши паузу, аби вона встигла заснути, — він. Лягав обережно, щоб не розбудити її. Вона, звісно, не спала. Він, ясна річ, про це знав.

Два роки тому, після довгих-довгих місяців знайомства й розмов, після пауз у спілкуванні й дивних напливів взаємної ніжності, Паша запропонував їй одружитися. Марина образилась. Але залишилася жити в нього. Так вони й жили далі — з цією прихованою й незрозумілою образою. Виходити заміж Марина за нього не хотіла, а виганяти її Паша якось і не наважувався: сам же запросив, що тепер виганяти. Ось і спали в одному ліжку. Найгірше, що Паша більше нічого не міг від неї приховати, вона дивилася на нього зблизька, вона все дуже добре бачила. Бачила зранку його тіло, його обличчя, шкіру, що втрачала пружність, тьмяніла, вигорала, як газетний папір на сонці. Бачила, як він ставиться до старого, як не може домовитися з ним про найпростіші речі. Бачила, як він боїться сестри. Бачила, як він ховається від племінника. Як тихо ненавидить свою директорку, як ігнорує своїх учнів. Бачила, що він просто не знає, як бути з нею, як із нею говорити, як із нею спати. Жив так, ніби коїв тяжкий злочин безпосередньо на очах потенційного свідка, який свідчитиме потім безжалісно й холоднокровно, не забувши жодної деталі, не пропустивши жодного епізоду. Я сам себе загнав у пастку, думав іноді Паша розпачливо, і її ось із собою прихопив для чогось, дивився він уважно на Марину. Минулої зими стало взагалі погано. Щось змінилося в повітрі, воно мовби наелектризувалось, усі наче збожеволіли: говорили лише про політику, дивилися новини, ділилися ними. Паша не дивився, але теж говорив. Просто говорив непереконливо. Від чого Марина бісилася й лютувала. Щось зламалося в мові, тріснуло, мов крига на березневому водосховищі, й ось-ось мало розпастися на безліч важких колючих уламків. Паша навіть не намагався щось поправити: як можна поправити кригу, що розламується й тоне в холодній воді? Шкода, звісно, думав він, але що поробиш. Він і далі лягав спати разом із нею. Просто витримував усе більшу паузу, даючи їй можливість заснути. І спав у спортивному одязі, щоби не відчувати її тепла.

Зранку прокидався й довго лежав, не рухаючись. Аби вона в жодному разі не зрозуміла, що він уже прокинувся, аби в жодному разі не спробувала щось його спитати, аби випадково не торкнулась його, аби він, своєю чергою, в жодному разі не торкнувся її. Він загалом звик прокидатись і довго лежати, не рухаючись, вириваючи таким чином у життя додаткові хвилини спокою, коли ні з ким не потрібно говорити, коли нікого не мусиш слухати. Ось як тепер. Дістає телефон, дивиться, котра година, доки не згас екран -розглядає бетонну долівку. Черевики стоять поруч із спальником — важкі й великі, як гирі. Сьома ранку, екран гасне, знову стає темно, у темряві вогко пахне його зимова куртка — димом і вчорашнім дощем. За ніч не висохла, наповнює простір духом дощу й застуди. Паша ловить запах мокрого одягу, виловлює в його волозі дух вапна й битої цегли, мерзлого щебеню й густої трави, з якої трапилось вибиратися, й увесь учорашній день із його запахами, зблисками та голосами навалюється на нього, струшує ним, ніби нічний трамвай останнім пасажиром, аж Паша зводиться на лікті, вслухається в темряву, тре обличчя занімілою долонею.

— Скільки спати можна? — чує в темряві.

Знову дістає телефон, вмикає ліхтарик, озирається. Малий сидить на ковдрах, мов Будда, спокійний і трішки осоловілий від самотності. Светр із високим горлом, натягнутим до носа, тренувальні штани, в’язані жіночі шкарпетки. Смертник в одиночній камері.

— А ти шо не спиш? — Паша вилазить із спальника й відчуває, як тілом відразу ж починає підійматися холод. Уві сні температура зовсім не відчувається, але варто вилізти — і стає зимно, так, мовби вночі підходиш до невидимої води.

— З тобою поспиш, — спокійно каже малий. — Ти ж сам із собою говорив. Ясно, чого від тебе Марина пішла.

— Від мене ніхто не пішов, — дещо зарізко відповідає на це Паша, риється в спальнику, знаходить окуляри, насаджує їх на обличчя, поправляє мертвими пальцями. -Ми не одружені були, — додає про всяк випадок.

— Ну ясно, — говорить малий, але говорить із такою зверхньою інтонацією, що Пашу аж пересмикує всього.

— Холодно як, — говорить Паша, знаходить джинси, пробує натягти, плутається в них ногами, балансує. — Шо хоч говорив? — питає обережно, так, щоби й випитати, але й щоби малий не подумав, ніби йому це аж так цікаво.

— Щось про збори, — каже малий.

— Які збори? — не розуміє Паша.

— Батьківські, — додає малий. — Та ладно, — не витримує, — Анну ти якусь кликав. Хто така Анна? — питає.

— Офіціантка.

— Хе-хе, — сміється малий. — Значить, ти кликав офіціантку. Ти коли їв востаннє?

Коли я їв? — питає Паша сам себе, навіть застигає на одній нозі, мов журавель, стоїть, думає. Тоді мовчки натягує джинси, светр, підіймає важку й мокру, як непросохла рибальська сіть, куртку, теж одягає. Коли я їв? — повторює сам до себе.

— Пішли, — каже на це малий.

Підводиться, знаходить дорослі гумові чоботи, з одного дістає великого ножа, з другого — ліхтарика, накидає на плечі зелену куртку, першим виходить у коридор. Паша довго шнурує черевики, поспіхом згортає спальник, вибігає за малим. Той стоїть у кінці коридору, дивиться на Пашу з докором.

— Черевики, — пояснює Паша.