Розділ «День другий»

— Навалюють, — задоволено повторює старий. — Наші можуть.

— Можуть, — не сперечається Паша.

— Можуть, — радісно сміється старий.

— Ага, — ще раз погоджується Паша.

— А шо ж ваші не відповідають? — раптом питає його старий.

Паша здригається, дивиться на старого й розуміє, що ніякий він не божевільний, що все він чудово розуміє, в усьому він прекрасно розбирається. І Пашу бачить просто наскрізь. І старий теж бачить, що Паша все чудово розуміє, тому дивиться уважно, прискіпливо, з жовтою ненавистю в очах. Паша нервує, не знаючи, що робити, поправляє пальцем окуляри, втискається в стіну. Приглушити його треба чимось, думає, дивлячись на старого, просто взяти й приглушити. І погляд його поступово важчає, остигає, мов земля під зимовим дощем, і він повільно, повільно кладе запальничку назад, до кишені, але старий перехоплює цей його рух і навіть у темряві помічає, як змінився в Паші погляд, і коли мовчанка між ними стає зовсім нестерпною, раптом відкидається назад і починає хрипко сміятись.

— Да, служивий! — сміється захлинаючись. — Отак от! Ага!

І сміється так відчайдушно, що Паша теж не витримує й починає посміхатися. Старий натомість аж кашлем заходиться — нутряним, отруйним, так що Паша знову втискається в стіну. Старий відкашлюється, переводить подих, заспокоюється.

— Дощ який, а? — питає його старий все так само весело. — Тобі куда?

— На станцію, — відповідає Паша.

— Це там, — старий упевнено тицяє нігтем у темряву. -Он там, бачиш? Це Полярна.

Паша дивиться в темряву. Вона рухається й пульсує. І жодних зірок там, ясна річ, немає. Є натомість уся та каламуть, яка вже котрий день висить над містом, обтяжує його, наповнює його собою. Скільки потрібно ще часу, аби все це закінчилось? — думає Паша, розглядаючи навскісні потоки. Скільки часу потрібно, аби все це зникло під водою? Час зупинився, нічого не лишилось, нікого не шкода. Я ніколи не зможу звідси вибратись, ніхто не зможе звідси вибратись живим, усі залишимось тут, усі поляжемо під цією мертвотною водою. Паша згадує все, що бачив за ці два дні, всі вимучені очі й перекручені злістю обличчя, всі хрипкі від зневоднення голоси, всі розхитані безсонням постаті, весь холод і всю вологу, і його раптом починає піднуджувати — і від того, що перемерз, і від того, що дуже хочеться їсти, і від старого, який пахне смертю, так, ніби розкладається просто тут, у дощових потоках.

— Бачиш? — питає старий. — Бачиш її?

— Не бачу, — відповідає Паша.

— Правильно, — погоджується старий. — Правильно, немає там нічого. — І говорить, як у гарячці, тицяючи пальцем у темряву: — Два товарняки з тілами. Два вагони, служивий. Сам бачив. На моїх очах. Нічого немає. Нікого не шкода.

Бере пакети, тягне, підставляє голову під дощ, зникає за рогом.