Розділ «День другий»

Попереду чорніє соняшникове поле, з незібраним минулорічним урожаєм. Темні висушені за літо соняшники схожі на вигорілий ліс. За соняшниками видно ще одну лісосмугу, і вже там — окружна. Лишилося пройти крізь соняхи.

Паша рушає першим, малий звично вже йде за ним. Соняшники розступаються, боляче б’ють по руках, вода затікає до рукавів. Так і стоятимуть, думає Паша про соняшники, як зомбі. Забуті й прокляті. Доки хтось усе це не переоре.

Рухаються далі, повільно, але рухаються. Небо темніє, лісосмуга насувається чорною масою. Лишається метрів двісті, сто п’ятдесят, сто. Поступово в надвечірньому повітрі окреслюються окремі дерева, вирізняються із загального темного тла. І саме тоді за деревами чітко й прозоро проступає військова техніка — колона вантажівок, тягачів, танків, бронетранспортерів. Не поспішаючи, сунуть без кінця й початку: перші зникли за розвилкою, останніх не видно у вечірніх сутінках. Сунуть і сунуть, прокочуються підмерзлою трасою. З півдня їдуть, ловить себе на думці Паша. З боку державного кордону. Колишнього державного кордону, — виправляє сам себе. — Колишнього.

— Скільки їх, — заворожено говорить малий.

— Невчасно ми, — відповідає на це Паша.

— Ага, — погоджується малий, — вийшли б на півгодини раніше, поголосували б на окружній. Уявляєш? — коротко гмикає він.

— Шо робимо? — вагається Паша. — Перечекаємо?

Тут раптом одна з вантажівок вирулює з колони, пригальмовує, з кузова вистрибують троє військових. Спускаються вниз, виходять на поле, зупиняються. Паша миттєво присідає, тягне малого за собою. Тихо, шепоче, не вору-шись, ідуть сюди. Військові справді заходять у соняшники, ліниво рухаються в їхній бік. Відстань стає все меншою, Паша чує, як ламаються під ними соняшники, чує, як хтось голосно починає сміятись, як його обривають, як вони насторожено замовкають, зупиняються, дослуховуються до пообідньої тиші. Розглядають туман, розглядають дими на обрії. Про щось радяться, розвертаються, швидко повертаються до вантажівки. Машина рушає, вклинюється в колону, розчиняється в ній.

— Назад, — так само тихо говорить Паша. — Швидко, назад.

І, пригинаючись, біжить назад, у бік провалля. Малий слухняно біжить слідом.

Десь коло шостої, вже по темному, повертаються у приватний сектор. Якимись ледь видимими стежками виходять на вулицю. Паша дорогою підбирає шматки цегли: відбиватися в разі чого. Проте вулиця порожня, кроки відлунюють, місто десь там у темряві здригається, наче вимучена людина вві сні. Земля підмерзла, дихати холодним повітрям боляче, але приємно. Відігріємось в інтернаті, думає Паша, переночуємо, завтра ще раз спробуємо.

— Замерз? — питає малого.

— Ні, — бреше той.

Ясно, що замерз, думає Паша. Холод робить руки та обличчя нечутливими, хочеться чимшвидше опинитися в теплому приміщенні: хай без світла, хай без води, головне — щоб не холодно, головне — зігрітися.

Проходять повз колодязь. Паша навіть у темряві зауважує довкола свіжі сліди від гусениць. Так, ніби хтось крутився тут, на перехресті, не знаючи, куди їхати далі. Паша напружується, проте малому нічого не говорить. Ідуть далі. Найгірше те, що й сліди ведуть просто до інтернату — кавалки глини та чорного ґрунту на мокрому сірому асфальті, свіжі, щойно залишені. Малий, схоже, теж усе помітив і зрозумів, але мовчить, нічого не каже, ховає голову в плечі, гріє руки в кишенях. Битку давно несе Паша, затиснувши її ліктем, як французький багет. Минають розбиту зупинку, дістаються парку. Заходити страшно: простір між дерев особливо порожній, потрапиш до такої порожнини — засмокче, не вискочиш. Малий зважується, перший ступає стежкою. Йде між мокрих стовбурів, оглядає сутінь під ногами, щоби не перечепитись об чиюсь відрубану голову. Врешті-решт проходять парк, дістаються брами.

— Замок, — тихо говорить малий.

— Шо замок? — не розуміє Паша.

— Замок збили, — пояснює малий.

Паша приглядається. Замок справді збитий, хоча ворота акуратно причинені. Малий робить крок уперед.

— Стій, — Паша міцно хапає його за плече. — Куди?