Розділ «День другий»

— Я мовник, — відказує на це Паша.

— А ви розумієте, що в половини з них батьки воюють? Здогадуєтесь хоча б?

— Ну, — невпевнено говорить Паша.

— А здогадуєтесь, що частина з них воює проти вас? Проти нас, — виправляється вона.

— Проти мене ніхто не воює, — заперечує Паша сухо, оскільки бесіда починає подобатися йому дедалі менше. -Я ні за кого.

— Ну а коли стріляють по вашому племіннику — ви теж ні за кого? Коли прилітають снаряди в інтернат, де він живе? Це проти кого воюють? Проти мене?

— Я не знаю, хто стріляє.

— Справді? — спокійно дивується Ніна. — А я знаю. Хочете, вам розповім? Знаєте, куди виходить наш спортзал? Ось Валерій Петрович знає, він фізрук.

— Не знаю, — так само сухо відказує фізрук.

— А я знаю, — говорить Ніна. — Спортзал виходить на південь. І снаряд прилетів із півдня. А що в нас на півдні? Валерій Петрович, що в нас на півдні?

— Ну звідки я знаю? — роздратовано говорить фізрук.

— Та знаєте, все ви знаєте. Кордон у нас на півдні. Державний кордон. Колишній державний кордон, — виправляє себе Ніна. — І стріляли саме звідти. І що тут не зрозумілого? Що тут аж такого складного, аби цього не знати? І якщо ви самі собі не хочете в цьому зізнатися, то хто вам винен?

— З іншого боку теж стріляють, — огризається Валєра.

— Стріляють, — погоджується Ніна, — тільки ж ви про це теж не говорите. Ніби вас це не стосується. Хоча давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ять нащадків можете не розраховувати. Коротше, — говорить Ніна й рішуче підводиться, — не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик. Я готую обід, Валерій Петрович, можете мені допомогти. Да, Пал Іванич, — повертається вона до Паші, — ви теж можете лишитись на обід. Хоча Саша вас чекає, так що можете йти. Лише візьміть щось на дорогу.

Паша знічено дякує, запихає до кишені кілька банок із консервами, мовчки виходить.

Малий сидить у коридорі, підпираючи стінку. Бачить Пашу, встає, мовчки йде через спортзал на вихід. Осіння зелена куртка, не за сезоном, чорні джинси, шкіряний рюкзак, у руках — бейсбольна битка. І кросівки на ногах.

Вони оминають школу. У вікні чорніє фізрукове пальто. Можна навіть подумати, що це Валєра махає їм на прощання рукою. Просто обличчя не видно. І руки не видно. Так, ніби одяг ще є, а людини вже немає.

Друга по обіді, туман осів, його протягує вулицями, він гусне в деревах, повільно стікаючи в долину, в місто. Підходять до брами, перелізають через огорожу, йдуть парком. Малий упевнено обходить купи зібраного листя. Паша намагається не відставати. Між собою не говорять. У мокрому повітрі кроки лунають дзвінко, мовби хтось забиває цвяхи в дерево. На виході з парку Паша зупиняється, малий чує це, теж пригальмовує. Але перший не заговорює, чекає, що скаже Паша.

— На окружну виходити треба, — говорить Паша, — через місто не пройдемо.

— Ну ясно, — відповідає малий дещо зверхньо.