Розділ «День другий»

— А де окружна, знаєш?

— Ну знаю, — неохоче говорить малий, видно, ще не вирішив, як себе поводити з Пашею.

— Сань, — говорить на це Паша. — Нам би вибратися звідси, доки не стемніло. Давай?

Малий вагається: ображатися далі чи попуститись. Вітер повертає від міста, витягує з долини нагору ошмаття туману. В повітрі відразу ж з’являється солодкий присмак паленого. Присмак заліза й мокрої псятини. Пашу пересмикує, малий зіщулюється, міцніше стискає в руках свою битку.

— Ладно, — каже, — тут треба районом пройтись, далі розвилка буде. На неї краще не виходити: там блокпост стояв. Зріжемо, я знаю дорогу.

Паша стоїть, зважує почуте. Вгорі над ними починають шуміти дерева. Паша підводить голову. Щось не так. Врешті розуміє: дерева є, туман є, десь там угорі є небо. А птахів немає.

Швидко рухаються ламаною дорогою. Минають обгорілу арматуру, минають розбомблену зупинку. Проходять магазин, лишають позаду колодязь. Починається вулиця. Довга, безкінечна, тісно забудована. Цегляні будинки, гаражі, флігелі. Дірявий від осколків шифер. Приватний сектор. З обох боків тягнуться труби газогону. В одному місці трубу перебито й викручено. Схоже, газу тут немає. Як і світла. Та й людей не видно. Зовсім. Нікого. Лише дерева вгорі б’ються між собою голим гіллям. Та ще скрипить десь залізна хвіртка. Зате за ними, у долині, у місті, все лише починається. Певно, обід закінчився, й усі з новими силами беруться до роботи. Вибухи стають ін-тенсивнішими, починає рватися десь уже зовсім поруч, десь ось тут, у цьому тумані. Паша з малим прискорюють кроки. Поспішають, майже біжать. Але що швидше вони йдуть, то страшніше стає, так, ніби їх хтось переслідує на цій мертвій вулиці. Паші навіть починає здаватися, що за ними дійсно хтось іде, не відстаючи, рухаючись за ними крок у крок. Потрібно заспокоїтись, говорить Паша сам до себе, тут нікого немає. Але озирається час від часу, намагається розгледіти бодай щось за туманом, який робить усе невидимим і підозрілим. Раптом помічає, що там справді хтось є, хтось рухається, чути чиєсь важке дихання. Якийсь час Паша намагається про це не думати. Лише прискорює крок, але малий помічає цей його божевільний наляканий погляд, розуміє, що щось не так, що щось відбувається.

— Шо? — питає малий.

— Нормально, — відповідає Паша, але не стримується й знову дивиться назад.

Малий перехоплює його погляд і теж озирається. Зрештою, куди тут тікати? Зупиняються, стоять, дивляться в туман, чекають. Секунду, дві, три. Стає холодно й від цього особливо страшно. Там точно хтось є, хтось стоїть, принюхується до них. Ось лише не видно нічого за цими шматками туману. Тоді Паша присідає. І помічає псів. З десяток, коли не більше. Худі, вуличні, кинуті всіма. Стоять за кілька метрів від них, витягнули в їхній бік намоклі худі шиї, прислуховуються. Малий теж присідає. Теж бачить. Пси насторожені, обережні. Проте зовсім не налякані. Відразу видно, хто тут чужий, хто тут не на своєму місці. Дивляться важко, люто, проте голосу не подають, вичікують.

— Пішли, — ледь чутно говорить Паша. — Не чіпай їх.

Підіймаються, йдуть, намагаються не видавати паніки, не поспішати. Перший не витримує Паша. Обертається, присідає. Пси відразу ж завмирають, утримуючи дистанцію. Паша підіймається, робить крок назад. Пси неохоче теж відступають. Але щойно він повертається, відразу ж прискорюються слідом.

— Не реагуй на них, — радить малий. — Вони відчувають, шо ти їх боїшся.

— Я їх не боюсь.

— Та ладно, — тихо каже малий. — Навіть я відчуваю, шо ти їх боїшся. Я теж боюсь. Хто їх знає, чим вони тут харчуються. Йди спокійно.

Йдуть далі, все швидше, все нервовіше, знову ледь не переходять на біг. Але розуміють: бігти в жодному разі не можна, це буде сигналом, буде знаком для тих, хто переслідує. Паша від напруги змок, гарячково намагається щось вигадати, нервує, відчуває, як під горло підступає паніка. Як же так? — думає. Що ж я витягнув сюди малого? Як я його тепер захищу? Малий натомість має впевненіший вигляд. Хоча б тому, що в руках у нього битка. Але пальці, якими він цю битку обхопив, зовсім побіліли. Можливо, від холоду. Паша зауважує на дорозі биту цеглу. Ну все, думає, треба щось робити, далі тікати немає сенсу. І він уже збирається підібрати шматок цеглини, як раптом малий тихо, але чітко йому говорить:

— Ліворуч дивись.

Паша дивиться ліворуч. Бачить прочинену в двір хвіртку, фарбовану в зелене. Не встигає зрозуміти що до чого, як малий хапає його за рукав і тягне до хвіртки. Паша важко б’є черевиками мокрий асфальт, мчить слідом за малим. Пси тут-таки зриваються за ними, озиваючись десятком голодних застуджених горлянок, валують на цілий світ — азартно й відчайдушно, кидаються на них, хапають зубами густі шматки повітря. Малий застрибує у двір, Паша ввалюється слідом за ним. Тільки б вона зачинилась, думає про хвіртку, тільки б зачинилась. Рве хвіртку зсередини. Та на якусь мить — всього лише на мить — застряє, зависає, тоді зрушується і з гуркотом причиняється. Ближчий пес, ватажок, навалюється на неї передніми лапами, проте Паша встигає причинитись ізсередини, і тепер ломись не ломись — вони в безпеці. Пси це розуміють, розчаровано тицяють писками у хвіртку, гарчать, вигавкують своє розчарування, намагаються пролізти під металевими воротами.

— Швидше, — кричить малий і кидається від воріт.

Паша біжить за ним. Подвір’я асфальтоване, в асфальт рудою глиною вліплено слід від вантажівки — схоже, вивозили майно. Своє або чуже. Замок на дверях, що ведуть до будинку, збитий, хоча самі двері причинені. За будинком відразу ж розчахнуті двері гаража, всередині розкидані паперові коробки, інструменти й шматки заліза. За гаражем літній душ, збитий бак для води валяється у відсирілому й потемнілому квітнику. Далі паркан, за ним город. Малий штовхає перекривлену хвіртку, біжить розмоклою доріжкою. Паша відчуває, як земля налипає на черевики, обтяжує, не дає бігти. А бігти треба. Біжать чорним незібраним городом, повз вимоклі стебла кукурудзи, повз важку зогнилу городину. І вибігають прямо на випалену галявину. Малий вискакує перший і завмирає заворожено й налякано. Паша набігає слідом і відразу ж натикається поглядом на криваву кашу посеред випаленої трави: шматки коров’ячої шкури, кістки, жили впереміж із землею. Різали худобу, здогадується Паша, смалили туші. Малий не може зрушити з місця.