Розділ «Микола Тимошик. Переднє слово»

Такі своєрідні уроки української мови, вдумливо побудовані автором — водночас і прекрасним методистом-викладачем, і тонким знавцем дитячої Душі (виховав з дружиною троє дітей) — нині слід неодмінно видати окремою книжкою з такою ж назвою — "Граматика малої Лесі". В умовах, коли у нас вкрай бракує цікавих пізнавальних дитячих книжок, це видання бачиться сьогодні вкрай актуальним. Воно, без сумніву, обов’язково буде прочитане юним читачем до кінця.

Окремої розмови заслуговує тема "Рідна Мова" й українське красне письменство. Хоч на початку часопис формувався як чисто мовознавчий, на його шпальтах періодично друкувалися кращі взірці як класичної, так і сучасної української літератури, переважно твори наддніпрянських письменників. Саме на них Іван Огієнко прагнув виховувати художні смаки читачів, показати милозвучність, багатство справжньої мови, позбавленої місцевих діалектизмів чи чужомовних кальок. Це були, здебільшого, тексти Т. Шевченка, Лесі Українки, Олександра Олеся, Остапа Вишні. Твори деяких письменників були першодруками взагалі, як наприклад, роман С. Черкасенка "Пригоди молодого лицаря" та його ж поема "Наша твердиня" (про українську мову).

Як правило, тексти таких творів друкувалися тут з наголосами і з тлумаченням деяких слів чи термінів, які для західноукраїнського читача були ще мало зрозумілими. Всю цю чорнову роботу із зносками і примітками виконував сам І. Огієнко.

У редакційній пошті читачі неодноразово ставили питання про збільшення обсягу художнього відділу часопису, про публікацію критичних оглядів творчості окремих письменників, новинок видань. Таке побажання співпало і з намірами редакції: з 1938 року (число 8) профіль видання було доповнено. Тепер це був "науково-популярний місячник, присвячений вивченню української мови та теорії літератури". Нинішніх теоретиків літератури, безумовно, може зацікавити глибоко професійний аналіз творчості В. Стефаника, М. Черемшини, В. Самійленка та інших, зроблений авторами "Рідної Мови".

На момент закриття німецькими властями "Рідної Мови" у науковому і видавничому світі часопис мав репутацію не лише солідного періодичного друкованого органу, а й своєрідної українознавчої наукової інституції, на авторитет якої зважали, скажімо, видавці як україномовних, так й іншомовних періодичних видань з усіх континентів. Саме з метою обміну інформацією, а також з бажання одержати фаховий аналіз мови свого часопису видавці систематично надсилали свою продукцію на вулицю Сталову, 25 у Варшаву, де протягом усіх цих важких років містилася редакція "Рідної Мови", а заодно й помешкання її незмінного редактора та видавця Івана Огієнка.

Показовою є висока оцінка діяльності часопису Івана Огієнка "Рідна Мова" зарубіжними науковцями. Зокрема, чеський науковий місячник "Slovansky Pzehled" ("Слов’янський погляд") зазначав:

"Це взагалі перший такий український часопис і було б зайве доводити потребу його для українців, розшматованих політично і поневолених національно на цілій своїй етнографічній території... "Рідна Мова" — то місячник не тільки високого наукового рівня, але й повчаючий та цікавий, цінний причинок до української культури й добрий засіб для ушляхетнювання живої української мови" 1.

 1 Slowansky Pzehled (Прага). 1933. № 3. C. 262.

Через багато літ після закриття німецькими властями "Рідної Мови", вже на канадській землі, оцінюючи роль цього часопису в національному пробудженні українців і свою роль у його творенні, Іван Огієнко наголосив: "Сьогодні, оглядаючись на цей тяжкий тернистий шлях "Рідної Мови", спокійно можна сказати: зроблено все, що було в силі людській, щоб чесно й достойно стояти на сторожі слова. Працю докінчить наступне покоління" 1.

 1 Огієнко І. Історія української літературної мови. Вінніпег, 1949. С. 370.

* * *

Серед десятків фундаментальних досліджень Івана Огієнка, присвячених тим чи іншим аспектам функціонування, унормування чи походження української мови, особливе місце посідає "Історія української літературної мови". До написання цієї книги автор ішов десятиліттями, до болю в серці переживаючи несправедливу долю свого народу і його мови, якій історія століттями не давала нормальних можливостей розвиватися і стверджуватися в усіх сферах суспільного життя. Написавши цілу низку різноманітних підручників, посібників, за якими б різні категорії населення могли оволодіти знаннями своєї мови, вчений довго виношував намір створити таку книгу, де б в історичному розрізі показати усьому світові той воістину тернистий шлях, яким пройшла ця мова, доки набула сучасної форми. А ще — на основі глибоко аргументованих наукових досліджень — ствердити її окремішність, самобутність, відмести лженауковість поглядів деяких учених на українську мову як на чиєсь "наріччя".

Взагалі ж, поява цієї етапної Огієнкової праці має свою драматичну передісторію.

Ще в 1918 році Огієнко взявся за створення і видання своєрідного порадника студентам, вчителям, учням і всім, хто бажав самостійно вивчати українську мову. Того ж року у видавництві книгарні Є. Череповського, що видавало переважно україномовну літературу, побачив світ його ґрунтовний бібліографічний покажчик "Українська мова ". В ньому містився перелік усіх виданих книг чи наукових розвідок, що мали бодай найменше відношення до української мови. "Нехай пересвідчаться й недовірки, — акцентував увагу читача в передмові до цієї книги автор, — що мову нашу "вигадано" таки не за останні роки і що праці по вивченню нашої мови почалися тому вже більше 300 років" 1.

 1 Огієнко І. Українська мова. Бібліографічний покажчик літератури для вивчення української мови. К., 1918. 88 с.

Сам покажчик був побудований таким чином, що з нього зримо вимальовувалася структура майбутньої "Історії...". Ось лише деякі назви розділів цього видання: "Оборонці й вороги української мови", "Пам’ятки української мови", "Спор южан c северянами", "Українська мова і її історія", "Мова українська і мова московська", "Чужі слова в українській мові", "Теперішній стан в українській мові", "Описи рукописів в українських архівах".

Дещо пізніше, на основі ретельно досліджених архівних даних, всупереч офіційному мовознавству, вчений сміливо обґрунтовує свою концепцію походження української літературної мови, яка народилася ще в глибоку давнину, задовго до офіційного прийняття християнства. Детально про це він пише в своїх працях "Руські переклади в Херсонесі в 860 році" (1927), "Кирило і Мефодій" (1927), "Повстання азбуки й літературної мови в слов’ян" (1937).

Спробу надати цій концепції твердого наукового підґрунтя І. Огієнко здійснює ще в 1919 році, будучи на посаді ректора Кам’янець-Подільського державного українського університету. Тоді він запросив на роботу до цього закладу свого колегу з Києва, вченого-мовознавця Є. Тимченка. Саме йому ректор і доручив дуже цінну і нагальну, на його погляд, справу: організувати роботу щодо створення фундаментального історичного словника української мови. Ідея базувалася на тому, що українська література, маючи свої писані пам’ятки ще з XI століття (Ізборники Святослава, Остромирове Євангеліє, написи на монетах, чернігівських гривнях), потребувала наукового обгрунтування етимології слів, а відтак і пошуку коренів, першовитоків української мови. Одне слово, слід було ретельно віднайти й пояснити той багатий словниковий скарб української мови, що створив наш народ у пам’ятках письменства з найдавнішого часу до XIX століття.

Віднайшовши потрібні для цієї справи кошти, ректор Огієнко покладає обов’язки укладача такого словника на професора Тимченка. І той гаряче взявся за роботу: протягом року було виписано і систематизовано понад тридцять тисяч карток. Весною 1920 року вчена рада Кам’янець-Подільського університету, зважаючи на нестабільну політичну ситуацію, приймає рішення передати увесь зроблений до словника матеріал Українській Академії наук, для чого відряджає до Києва Є. Тимченка.

І ось рівно через десять років, вже у Варшаві, до рук Огієнка якимось дивом потрапляє значна за обсягом книга, щойно видана в Києві, — "Історичний словник українського язика. Том І. Літери А-Ж. За редакцією Є. Тимченка". З трепетним хвилюванням розкрив він цю дорогу для нього річ, адже пам’ятав, як народжувалися з його допомогою ці сторінки в далекому Кам’янці-Подільському. Але... Яким болючим і гірким було розчарування професора, коли після прочитання кількох сторінок книги він зрозумів: том словника вийшов обкраєним, процензурованим. У ньому бракувало головного — справжньої історії української мови.