Розділ «VII. МОСКОВСЬКА ДОБА 1654-1798 РОКІВ»

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

З 1654 року, по приєднанні України до Москви, розвій української літературної мови помалу ставав на зовсім іншу путь. Спочатку ніби нічого не змінилося, й творення української культури йшло так само, як ішло воно за польської доби, і то головно в двох тодішніх культурних центрах: Києві й Чернігові. Москва ніби до культурних справ не вмішується, але поволі простує до найголовнішого: вирвати творця нашої культури, Українську церкву, з-під влади Костянтинопольського Патріярха й забрати під владу Патріярха свого. Свої гетьмани та старшина (Брюховецький 28, Самойлович 29, Іван Мазепа) діяльно допомагали в цьому Москві, й року 1689-го Українська церква таки опинилася під Москвою.

Українські письменники, як то було й перед тим, пишуть або новою українською літературною мовою, цебто мовою "простою", або, навпаки, мовою старою, слав’яноруською. Із перших сильно видвигається архімандрит і ректор Київської академії Іоаникий Галятовський († 1688 p.), який пише хорошою тодішньою українською мовою, і твори його, особливо "Ключ Розуміння" 1665 р., розходяться по всій Україні й далеко за нею*.

* Див. мої різні праці про І. Галятовського. Моя велика монографія про І. Галятовського загинула десь у Кам’янці-Подільському року 1919-го.

Жива народна мова, палкий стиль, безперечний письменницький талант зробили твори Галятовського найбільше читальними для свого часу, і власне він сильно вплинув на розвій нашої літературної мови. Галятовський писав багато й відгукувався на всі події свого бурхливого часу, а це збільшувало його вплив. Так само й його одноліток, Андрій Радивиловський († 1688), ігумен Никольського Київського монастиря, писав живою українською мовою й його збірники проповідей ("Огородок Богородиці" 1676 р. та "Вінець Христов" 1688 р.) широко розходилися.

Інші письменники писали вже не такою живою мовою. Літопис Самовидця 30 має проте в своїй мові багато народних елементів, як і "Кройника з літописцов стародавних" 1672 р. ігумена Феодосія Сафоновича 31. Києво-Печерський архімандрит Інокентій Гізель 32 року 1674-го випустив свій підручник нашої історії "Синопсис", який залюбки читався аж до XIX віку й мав понад 30 видань, — мова "Синопсису" слав’янороська, але з рясними живими додатками, як і в його "Патерику Печерському" 33 1661 року.

Інша група письменників, наприклад, Єпифаній Славинецький († 1675), Симеон Полоцький (1629-1680), особливо архієпископ Лазар Баранович (1593-1693) пильнували писати давньою українською літературною мовою, в основі якої лежала мова церковнослов’янська, але сильно підновлена, — це мова славенороська. Цю власне мову ширив Баранович, тодішній стовп літературний, що жив сто літ і писав багато, бувши до того ще й поетом, його збірники проповідей "Меч духовний" 1666 р. та "Труби словес проповідних" 1674 р. були широко знані й впливали на стан нашої літературної мови.

Польські впливи з цього часу трохи спиняють свій войовничий характер, але наші письменники ще нерідко пишуть і по-польському, наприклад, Галятовський, Баранович (пор. "Лютня Аполлінова" 1671 р.) й ін.

З 1654-го року, коли Київ з Лівобережжям остаточно відійшов під Москву, майже на три столітті знову рветься соборність українського народу й його мови, — їх розвій з цього часу пішов відмінними шляхами: на Сході розпочався сильний вплив московський, а український захід був остаточно відданий на впливи польські. Там незабаром дійшло до того, що й по українських канцеляріях заведена була польська мова, бо писати мовою українською поляки заборонили.

Українські канцелярії, особливо судові, продовжують вільно свою діяльність і на Лівобережжі аж до кінця XVII віку, і канцелярійною мовою тут була все мова жива українська. До нас дійшло багато судових актів не тільки з Правобережжя, але й з Лівобережжя всього XVII віку, і завжди це жива українська мова, багата на полонізми та латинізми. І кидається в вічі, що в цій канцелярійній мові завжди чимало західноукраїнських ознак, що пояснюються не тільки тим, що в Східній Україні було тоді багато галичан, які втікали від польського релігійного гніту (унія довго була тут без народу), але й тим, що основою української, т. зв. актової мови здавна була в нас мова західноукраїнська, що мала деякі ознаки, спільні з мовою білоруською.

Назвою нашого народу й далі позостається Русь, русин, мова руська, але вже значно шириться й назва Україна. Спочатку Україна визначала середнє Подніпров’я, головно Київщина й Брацлавщина, але з Богдана Хмельницького (1648-1657) ця назва поширюється й на західні землі, так що вже за гетьмана Івана Виговського (1657-1659) охоплює всю етнографічну нашу землю. Французький інженер Боплан року 1650-го випустив мапу 34 нашої землі, й назвав її Україна, і цим сильно поширив цю назву за кордоном, так що й дальші мапи довго звали нашу землю Україна. Навіть мапа, випущена за Петра І, зве нашу землю так само Україна. Гетьман Петро Дорошенко 35 року 1670-го пише: "руський православний український народ". За Богдана Хмельницького нашу землю часто звали Земля Козацька або Козакоруська.

Як зазначено було вище (розділ II), назва Мала Русь року 1335-го застосована була до Галицько-Волинського князівства, що єдине позосталося на ту пору незалежне з давньої широкої Руси. Було назване так, бо було з числа первісних, початкових земель Руси (тут Мала — стародавня, основна, див. вище; пор. Мала Польща). У віці XVII назва Мала Русь відживає знову, головно в титулах Київських митрополитів; наприклад, Петро Могила, пишучи до царя Московського, підписувався "Митрополит всея Малия Росії", певне, що зо старим значенням слова Мала при назвах країн, — основна, стародавня. По Переяславській раді 1654 р. московський цар додав до свого титулу ще "цар Малия Росії", а по тому вже часто звуть нашу землю Малая Росія або Малоросія, що позосталося в Росії й дотепер. В XVIII ст. часто так звали й ми себе самих, не конечно за російським впливом, наприклад, Величко. Року 1685-го Київському Митрополиту, що став у залежність від Патріярха Московського, наказано було титулуватися Митрополитом "всея Малия Росії", а не по-стародавньому: "Всея Росії". Сама форма Росія замість свого Русь поставала за грецьким Rossia.

В XVII ст., коли хотіли підкреслити стародавність України, звали її Сарматія або Роксолянія.

З другої половини XVII віку знову розпочалися сильні колонізаційні рухи в Україні. Життя під Польщею ставало нестерпним, і українська людність знову стала розбігатися на всі сторони. На схід від Полтавщини, за московською границею, лежало багато порожніх московських земель, і тепер московський уряд, щоб мати оборонну лінію проти татар, почав ці землі заселювати. І тут незабаром постало велике число слобід, цебто малих осель без церков, від чого й край цей був названий Слобожанщиною. Постала Слобожанщина головно в 1651 році, куди повтікало українське козацтво й селянство по невдалому бої під Берестечком 36. Утікали сюди козаки й давніше, наприклад, року 1638-го, програвши війну. Новий цей край обіймав простір Харківщини та частини Курщини й Вороніжчини. Ще давніше земля ця входила в склад Чернігівсько-Сіверського князівства, але половці й татари за XII-XIV віки обернули його в руїну, в "Дике Поле".

Більша частина Слобожанщини була змілітаризована, щоб боронити край перед татарами. Устрій переносився той, який був на батьківщині, козацький, і було засновано п’ять полків. Пішла на Слобожанщину й монастирська колонізація, й незабаром монастирі стали тут культурними центрами, провадячи й школи. Управління знаходилося в руках московських, в місті Білгороді, де сидів воєвода.

Але була тут людність виключно українська й тому русифікації підпадала мало. Границі між Слобожанщиною й лівобережною Гетьманщиною відчувалися мало, — освіта побиралася таки в Києві, а книжки йшли з Гетьманщини. Але р. 1654-го сотник Харко заклав місто Харків і Харківщина стала сильно розвиватися, й поволі ставала головним пунктом російської імміграції.

В історії розвою української літературної мови конче треба підкреслити ще значення в цьому тієї доби, що в нашій історії зветься Руїною. Це був час від 1663 по 1687 рік, а правильніше — ще від 1648 року, цебто від початку повстання Богдана Хмельницького до початку гетьманства Івана Мазепи. За цей 40-літній час війни в Україні не спинялися і в кінці обернули всю Правобережну Україну в руїну, в справдешню пустелю. Україну палили й руйнували поляки, татари, турки, москалі, а в кінці і свої козаки січовики. Народ тисячами розбігався по спокійніших місцях, а головно на Лівобережжя, й позакладав там не тільки нові міста, але й цілі області, як наприклад, Слобожанщина. Правобережжя ж обернулося в безлюдну пустелю, де вільно жили самі тільки дикі звірі. Пізніш, коли настав такий-сякий спокій, Правобережжя почало знову стихійно заселюватися, хоч московська влада те забороняла, до нього верталася й людність з Лівобережжя, й зовсім нові поселенці.

Року 1711-го цар Петро І почав страшно мстити на Правобережжі всім тим, хто пристав був до повстання Орлика. Населення виганяли на лівий берег і оселювали в Слобідській Україні, за московським кордоном. Цей же Петро страшно переслідував "мазепинців", відбирав у них землі й селив на них московців. Трохи пізніш, з 1735 року, коли розпочалася виснажлива російсько-турецька війна, населення Лівобережжя великими громадами втікало на Правобережжя.

Усі ці переселення сильно вплинули на стан української мови, бо її говірки губили свої гострі вугли й творилася більш-менш однакова всеукраїнська східна мова. Оце й є причина, чому в Україні так мало разячих говірок: вони пообтиралися під час тих довгих мандрівок, коли в одному місці збивалася в купу людність із різних країв Правобережжя й Лівобережжя. Було те саме, як ми бачили, й за татарщини. Цього не було, скажемо, в Галичині, чому тут і позосталося чимало різних говірок, і то часом таких разячих, як лемківська чи гуцульська, бо людність жила тут споконвіку беззмінне на своїх усе одних місцях.

У Східній Україні довгими віками витворювалася мовна різниця між Правобережжям і Лівобережжям. Правобережжя рано ввійшло в близькі й постійні зносини з Україною Західною, головно з Галичиною, а це впливало й на її мову; трохи пізніш, особливо з 1569 року, Правобережжя підпало сильному польському впливові, чого не було, або було менше, на Лівобережжі. В очах лівобережця здавна вже правобережець був поляком, а його мова — польською. Навпаки, Лівобережжя завсіди було в ближчих стосунках з кочовим Степом та з Московією. Але тепер, за час Руїни, людність Правобережжя сильно, а то й зовсім змішалася з людністю Лівобережжя, поволі гублячи свої польські налетілості, і мова вирівнювалася.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ» автора Огієнко І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VII. МОСКОВСЬКА ДОБА 1654-1798 РОКІВ“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Розділ без назви (1)

  • ЗМІСТ:

  • Микола Тимошик. Переднє слово

  • ВСТУП

  • Частина перша УКРАЇНСЬКА МОВА

  • I. ПОСТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

  • 1. ПРАІНДОЕВРОПЕЙСЬКА ДОБА

  • 2. ТЕОРІЇ ПОСТАННЯ МОВ

  • 3. ПОДІЛ МОВ НА ГРУПИ

  • 4. ПРАСЛОВ’ЯНСЬКА МОВА

  • 5. ПОСТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

  • 6. УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ Й УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД

  • 7. УКРАЇНСЬКІ ПЛЕМЕНА

  • 8. ТЕРИТОРІЯ РОЗСЕЛЕННЯ

  • 9. ПОСТАННЯ МОВ БІЛОРУСЬКОЇ Й РОСІЙСЬКОЇ

  • 10. СПІЛЬНОЇ "РУСЬКОЇ" МОВИ НІКОЛИ НЕ БУЛО

  • 11. ВІДМІННІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Й РАСИ

  • 12. ПОЛІТИКА В ОБОРОНІ "ІСКОННОГО ЄДІНСТВА РУССКІХ НАРЄЧІЙ"

  • 13. НЕОБҐРУНТОВАНІСТЬ ТЕОРІЙ УЧЕНИХ РОСІЙСЬКОЇ ШКОЛИ

  • 14. УКРАЇНСЬКА МОВА, А НЕ НАРІЧЧЯ

  • II. НАШІ НАЗВИ: РУСЬ — УКРАЇНА — МАЛОРОСІЯ

  • III. МОВА НАРОДНА Й ЛІТЕРАТУРНА

  • 1. НАРОДНА МОВА ЯК ДЖЕРЕЛО ЛІТЕРАТУРНОЇ

  • 2. РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ НЕ МОЖНА ҐРУНТУВАТИ ТІЛЬКИ НА МОВІ СЕЛЯНСЬКІЙ

  • 3. НАРОДНА МОВА В СВОЇЙ ЦІЛОСТІ — ЦЕ ОСНОВА МОВИ ЛІТЕРАТУРНОЇ

  • 4. НАРОДНА МОВА В СВОЇЙ ЦІЛОСТІ — ЦЕ НЕ СЕЛЯНСЬКИЙ ПРИМІТИВ

  • 5. ВПЛИВ ГОВІРОК НА МОВУ ЛІТЕРАТУРНУ

  • 6. ВПЛИВ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ НА НАРОДНУ

  • Частина друга РОЗВІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

  • IV. ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ. КНЯЖА ДОБА IX-XIV ВІКІВ

  • V. ЛИТОВСЬКА ДОБА XIV-XVI ВІКІВ

  • VI. ПОЛЬСЬКА ДОБА 1569-1654 РОКІВ

  • VII. МОСКОВСЬКА ДОБА 1654-1798 РОКІВ
  • VIII. ВИНАРОДОВЛЕННЯ УКРАЇНИ В XVIII ВІЦІ

  • IX. ДОБА ВІДРОДЖЕННЯ. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

  • X. ШЕВЧЕНКО ЯК ТВОРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

  • XI. КУЛІШ ЯК ІДЕОЛОГ І ТВОРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

  • XII. СКОРПІОНИ НА УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО

  • XIII. КАМЕНЯРІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

  • XIV. РОЗВІЙ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТИ Й ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ В ГАЛИЧИНІ

  • 1. НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАНЕПАД ГАЛИЧИНИ

  • 2. ПОЛОНІЗАЦІЯ ГАЛИЧИНИ

  • 3. МУР МІЖ УКРАЇНОЮ Й ГАЛИЧИНОЮ

  • 4. НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ ГАЛИЧИНИ

  • 5. ЦЕНЗУРНІ СКОРПІОНИ НА РІДНЕ СЛОВО

  • 6. МОСКВОФІЛЬСТВО В ГАЛИЧИНІ

  • 7. ВПЛИВ УКРАЇНИ НА ГАЛИЧИНУ

  • 8. РОЛЬ ІВАНА ФРАНКА В РОЗВОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

  • 9. КАМЕНЯРІ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ В ГАЛИЧИНІ, БУКОВИНІ Й ЗАКАРПАТТІ

  • XV. ЧУДО НАД ЧУДАМИ: УКРАЇНСЬКА МОВА СТАЛА МОВОЮ ДЕРЖАВНОЮ Й СОБОРНОЮ!

  • XVI. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА ПІД СОВЄТАМИ

  • 1. ДОБА РУСИФІКАЦІЇ

  • 2. ДОБА УКРАЇНІЗАЦІЇ

  • 3. ДОБА КОМУНІЗАЦІЇ

  • XVII. ГОЛОВНІ ОЗНАКИ СОБОРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

  • Частина третя СТАН УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

  • XVIII. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ

  • 1. ДОІСТОРИЧНЕ "РУСЬКЕ" ПИСЬМО

  • 2. ДАВНІЙ БОЛГАРСЬКИЙ ПРАВОПИС

  • 3. ЄВФИМІЇВ ПРАВОПИС XIV ВІКУ

  • 4. ПІВНІЧНОУКРАЇНСЬКІ ОЗНАКИ В ПРАВОПИСУ XV-XVIІ ВІКІВ

  • 5. ПРАВОПИС М. СМОТРИЦЬКОГО 1619 РОКУ

  • 6. ЗАПРОВАДЖЕННЯ ГРАЖДАНКИ 1708 РОКУ

  • 7. ПРАВОПИС ЗА І. КОТЛЯРЕВСЬКОГО

  • 8. ПРАВОПИС О. ПАВЛОВСЬКОГО 1818 РОКУ

  • 9. ПРАВОПИС М. МАКСИМОВИЧА 1827 РОКУ

  • 10. ПРАВОПИС "РУСАЛКИ ДНІСТРОВОЇ" 1837 РОКУ

  • 11. КУЛІШІВКА 1856 РОКУ

  • 12. ПРАВОПИС КИЇВСЬКИЙ 1873 РОКУ

  • 13. ЗАБОРОНА УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ 1876 РОКУ

  • 14. ДРАГОМАНІВКА 1877 РОКУ

  • 15. ПРАВОПИСНА БОРОТЬБА В ГАЛИЧИНІ

  • 16. ЖЕЛЕХІВКА 1886 РОКУ

  • 17. ЗАПРОВАДЖЕННЯ ФОНЕТИЧНОГО ПРАВОПИСУ В ГАЛИЧИНІ 1893 РОКУ

  • 18. ГРІНЧЕНКІВКА, КИЇВСЬКИЙ ПРАВОПИС 1908 РОКУ

  • 19. ПРАВОПИСНА СИСТЕМА ПРОФ. ІВ. ОПЄНКА 1918-1919 РОКІВ

  • 20. АКАДЕМІЧНИЙ ПРАВОПИС 1920-1921 РОКІВ

  • 21. АКАДЕМІЧНА СИСТЕМА УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ 1928 РОКУ

  • 22. НОВИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ПРАВОПИС 1945 РОКУ

  • 23. ПРАВОПИС НА ЕМІГРАЦІЇ

  • XIX. УКРАЇНСЬКЕ СЛОВНИЦТВО

  • XX. ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ МОВИ В КИЄВІ

  • 1. ТЕРМІНОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ

  • XXI. ІСТОРИЧНИЙ СЛОВНИК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

  • XXII. СЛОВНИЧОК ПРАВНИЧОЇ МОВИ

  • XXIII. ЯК НАВЧАТИСЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

  • 1. ГРАМАТИКА

  • 2. ПРАВОПИС

  • 3. СЛОВНИКИ

  • 4. ЛІТЕРАТУРНА МОВА

  • 5. ЧИТАННЯ

  • 6. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

  • 7. ТЕРМІНОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ

  • 8. БІБЛІОГРАФІЯ

  • XXV. ПРАЦЯ "РІДНОЇ МОВИ"

  • XXV. ПІСЛЯМОВА

  • ПРИМІТКИ