Розділ «9. КАМЕНЯРІ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ В ГАЛИЧИНІ, БУКОВИНІ Й ЗАКАРПАТТІ»

Та того зовсім не можна сказати про інших поетів і письменників Галичини: Василя Щуpата (1872), В. Пачовського (1878), Наталії Кобринської (1851-1920), Уляни Кравченко (1862-1927) й інших. Поет і новеліст Богдан Лепкий (1872-1941), наприклад, звичайно так само не дбав про мову своїх писань, і вона в нього дуже нечиста — це звичайна галицька літературна мова, переповнена полонізмами; його трилогія "Мазепа" варта була б чистішої мови, щоб читачі вчилися на ній і своєї літературної мови.

Галицька проза в творах Юліяна Опільcького (1884), В’ячеслава Будзиновського (1868), що розроблюють історичну повість, не пішла вперед. Тимофій Бордуляк (1863) добре знає народну мову, але на літературну мову не вибився. Натомість Андрій Чайківский (18571935), Осип Маковей (1867-1925)* та Іван филипчак (1871-1946), зачавши писати мовою галицькою, ідеологічно сильно рвалися на Схід, до соборної літературної мови.

В Галичині народився цікавий напрям у нашій літературі: писати говірковою місцевою мовою. Як я вже підкреслював, тут справді існує кілька окремих говірок, сильно відмінних від літературної мови, а тому саме собою напрошується бажання зафіскувати їх у літературних творах. Це й зробило "покутське тріо": Василь Стефаник, Марко Черемшина та Лесь Мартович, що писали гуцульською й покутською говіркою.

Найсильніший з них Василь Стефаник (1871-1937), що писав тільки про село й селян чистою говіркою, сам зі Снятинського повіту, а з села Русова. Стефаникові мініятюри-новели звичайно сильно написані, завжди з видатним талантом, і треба тільки пожалувати, що він не взявся за більші повісті літературною мовою, бо був би створив великі речі. Говірка в Стефаника зовсім природна річ, бо він вкладає її в уста своїх селян, яких описує, авторські ж пояснення подає звичайною галицькою мовою.**

* Осип Маковей писав мені 10. XII. 1921 р.: "Варта б донести до ладу, щоб усі однаково писали".

** Див. мою статтю "Говірка чи літературна мова. Мова В. Стефаника // "Рідна Мова", 1937 р., с. 121-124. Див. іще: І. Вели горський. Мова творів В. Стефаника // "Рідна Мова", 1937 р., ч. 3. Ів. Ковалик. До характеристики мови В. Стефаника. Там само, ч. 4.

Натомість Марко Черемшина (13.VII.1874 — 25.V.1927) часто подає новелку говірковою мовою, кохаючись у самій говірці як такій. Черемшина (це прибране ім’я Івана Семанюка) глибоко знав гуцульське життя селян і їхню мову, і все це подав у своїх талановитих новелах. Сам він народився в селі Кобаках на Косівщині, й гуцульську мову полюбив ще з дитячих літ. Його збірки "Карби" 1901 р., "Верховина" та "Село вигибає", писані чистою гуцульською говіркою, мистецьки дорівнюються Стефаниковим новелам.*

Лесь (Олексій) Мартович (1871-1916) народився в с. Торговиця на Городенщині й писав так само діялектом новели з селянського життя, наприклад, збірки "Нечитальник" і ін.

Гуцульському життю й гуцульській мові взагалі добре повелося в нашій літературі; до "покутського тріо" додаймо ще й роман-повість Гната Xоткевича (1877) "Камінна душа" 1911 р., написаний чистою гуцульською мовою. Михайло Коцюбинський у своїх "Тінях забутих предків" 1911 р. так само дуже талановито змалював гуцульське життя й гуцульські повір’я, вживаючи багато висловів з гуцульської говірки.**

* Див.: П. Кривоносюк. Марко Черемшина // "Рідна Мова", 1937 р., ч. 9-10. Ів. Велигорський. Мова в творах М. Черемшини. Там само, 1938 р., ч. 2 і 3.

** Гуцульською говіркою писали ще, крім О. Федьковича, що ввів її до літератури, їв. Франко (див. "Петрії й Довбущуки", "Як Юра Шикманюк брив Черемош", "Терен у нозі"), О. Кобилянська ("Земля", "У неділю рано зілля копала"), Ол. Олесь ("На зелених горах"), Мих. Павлик ("Ребенщукова Тетяна") — дієві особи в них розмовляють по-гуцульськи.

Друга сильно відмінна галицька говірка, лемківська, так і не дочекалася своїх видатніших поетів та письменників. Віддані в руки полонізації, лемки сильно боролися проти неї, але попали в іншу крайність, — стали теплим кублом для москвофільства. Пробував писати лемківські новелки Франц Коковський (1885-1942), але писав мало. В роках 1945-1946 наші лемки пережили страшну трагедію: їх вигнали з рідної землі...

Та треба підкреслити, що певне рівняння галицьких поетів і письменників на Схід, з часом усе збільшувалось, і чулася вже виразна туга за соборною всеукраїнською літературною мовою, особливо в молодшого покоління.

Буковина давно відірвалася від матірного кореня і час з 1340-1527 р. була під Молдавою, яка віри й мови української не нищила, — навпаки, сама сильно підпала під українську культуру (див. вище). Та року 1527-го Молдаву з Буковиною зайняла Турція, що сильно душила ці землі, а головно матеріяльно. Року 1775 Буковиною заволоділа Австрія і незабаром (1786) поєднала її адміністративно з Галичиною, і тільки року 1849-го Буковина стала осібним австрійським краєм по 1918 рік.

Довге перебування під одною австрійською владою пов’язало Буковину в розвої літературної мови з Галичиною. Національне літературне відродження розпочав тут Осип Юрій Федькович (1834-1888), описуючи гуцульське життя й пишучи гуцульською говіркою. Те саме робив і Данило Mлака (о. Сидір Воробкевич, 1838-1903). Але Ольга Кобилянська (27.XI.1863-1942) вибилась уже понад говірковий регіональний рівень і в своїх романах, таких як "У неділю рано зілля копала", "Царівна", "Земля", "Через кладку", "Апостол черні", "Ніоба", "За ситуаціями" й ін., дала зразки хорошої описової прози, дорівнюючись у цьому повістям Нечуя-Левицького.

В мовознавстві багато прислужився на Буковині проф. Степан Смаль-Стоцький* (1858-1938), що запровадив правдивий фонетичний правопис у Галичині.

* Його життєпис див. у "Зап. ВУАН", 1919 р., т. І.

В кінці XIX століття, з 7.IX.1891, й на початку XX сильно зросла еміграція до Канади й Америки з західноукраїнських земель, а особливо з Галичини, з Буковини та Прикарпаття. Освоївшись на чужій землі, українці взялися й за продовження свого попереднього духового життя, а разом із тим — і за видавання своєї преси, почасти й книжок. Але працювати поважно для розвитку української культури ця еміграція спочатку не змогла. Першим заклався 1892 року часопис "Свобода" в Америці, а по ньому почали появлятися й інші, але всі вони спочатку писали говірковою мовою й на мову Східної України зовсім не рівнялися.

Те саме панувало й на Закарпатті — воно було відрізане навіть і від Галичини, і мова й правопис тут завмерли, зовсім не зростали. Про рівняння в мові на Київ і думки не було. У правопису тут аж до останніх часів панували "дашки" Максимовича. Наприклад, о. А. Волошин у своїй граматиці "Практична граматика руського язика" 1926 р. уживає ще ы, Ђ, о з дашком.* Року 1925-го в Ужгороді цим же правописом вийшли "ПоезіЂ Тараса Шевченка для дЂтей".