Розділ «XVII. ГОЛОВНІ ОЗНАКИ СОБОРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ»

На закінчення цієї моєї праці коротенько розповім іще, як вироблялися головні ознаки всеукраїнської соборної літературної мови. Ці ознаки завжди треба мати на оці, хто працює для розвою своєї літературної мови.

1. Літературна наша мова мусить бути чистою, без разячих говіркових привнесень у словнику, складні й формах. Усі такі привнесення роблять нашу мову не соборною, і не літературною, а місцевою.*

* Щоб реально оминати це, я видав свою підручну книжку "Словник місцевих слів, у літературній мові не вживаних". Жовква, 1934 р. 156 с. За змістом книжки її можна було назвати "Словник української літературної мови".

В давнину наша літературна мова вже була справді соборною, але український народ політично розірваний був ще в XIV столітті, а особливо з 1654 року, і тому й наша літературна мова втратила свою соборність. Соборність мови несе за собою й соборність політичної ідеології, цебто творить правдиву націю. А коли є нація, є й міцна літературна мова, покрова для неї.

Старші наші письменники не мали українських державницьких переконань, а тому не мали ані глибшого розуміння істоти літературної мови й її характерних ознак, ані нашої соборної ідеології, тим-то вільно привносили в свої писання й говіркові додатки. Але вже з Шевченкового часу письменники пильнують оминати говіркове й писати такою мовою, щоб її легко зрозуміли ширші читацькі кола. Скажемо, говіркові харківські форми: ходю, носю, виписювати й ін. до літературної мови не ввійшли; так само й києво-полтавські короткі форми на -а замість -ає: чита, вигляда тримаються головно мови поетів, а мова звичайна літературна їх оминає. Звичайно, в творах письменників може бути й своє говіркове, але тільки як прикраса стилю або в розмовах дієвих осіб, коли треба передати й говіркову мову. Скажемо, у Гр. Косинки немало подільських виразів: ая, файно й т. ін. Шевченко завжди писав: меж, тойді; Котляревський і Куліш все писали тогді, але в літературі защепилося тільки між, тоді. Юрій Косач кохається в говірково-архаїчнім таїна (тайна). У Лесі Українки часте волинське тепера, і т. ін. Можуть бути і говіркові письменники, як наприклад, Черемшина, але мішаниною літературна мова бути не може.

2. Так само в нашій літературі мусить бути тільки всеукраїнський соборний правопис, цебто один для всього українського народу. Довго в нас гнали свій правопис і урядово забороняли, але ми пережили вже ці заборони, й мусимо всі підтримувати тільки соборний правопис. Хто цьому не підлягає, а пише конче "своїм" правописом, той вносить анархію до нашого духового життя.*

* Див. далі розділ XVIII.

Правопис можуть встановляти тільки фахові вчені мовознавці, а не кожен, хто пише чи хто хоче.

3. Ще недавно старші наші письменники твердили, що вони пишуть народною мовою. І взагалі твердили, що найпершою ознакою літературної мови мусить бути її народність, розуміючи під народністю простонародність. Так могли говорити тільки ті, що не повно розуміли саму істоту літературної мови, бо в кожного народу є дві мови: літературна чи книжна, й народна, говіркова, що вже добре вияснив був ще П. Куліш.*

* Див. його працю "Дві мові, книжна й народня" // "Україна", 1914 р., кн. 3. Див. вище розділ III.

Думка, ніби українська мова — це мова тільки народна, зовсім несправедлива. Народ звичайно заскорузлий у своїй мовній консервативності, а разом із тим легко сприймає мову свого пана. Б. Грінченко в своїй повісті "Соняшний промінь" устами одної з дійвих осіб розповідає, що чекав на селі почути своїх пісень, а почув з одного боку:

Ой ти, Ваня, ти разсукин син такой,

Де ти, Ваня, сюю ночку ночувал!

А тоненькі дитячі голоси триндикали до танців:

Улюбився, урезался,

Бил би ножик — зарєзался б.

Цебто, замість щиронародної мови можна почути на селі й ламану мішанину, якої не можна переносити до мови літературної, як того сьогодні вимагає совєтська влада. У нас люблять виставляти вчителями своєї мови своїх бабусь: це мусить, нарешті, відійти тільки на спомин, — нашим мовним учителем мусить стати найперше школа, і то школа хороша, бо без доброго навчання літературної мови знати її не будемо.*

* Див. мою статтю "Української літературної мови мусимо вчитися, щоб знати" // "Рідна Мова", 1933 р., ч. 2.

Сьогодні треба навчатися літературної мови, бо одної народної домової не вистачає для повного знання, і треба собі добре засвоїти, що мова народна й мова літературна — це різні речі, хоч літературна й базується на народній. Та й не можна тільки народною мовою оповідати про ті речі, про які народ ніколи не знав і не знає.