Розділ «Микола Тимошик. Переднє слово»

Це, так би мовити, завершені й самостійні словники, що вийшли друком окремими книгами. Значну ж кількість словників, менших за обсягом, Огієнко, не маючи коштів видати їх окремо, друкував протягом багатьох років у редагованих ним власних часописах — "Рідна Мова", "Наша Культура", "Віра й Культура" (про словники, вміщені в "Рідній Мові", йтиметься окремо), а також як додатки в окремих монографічних виданнях. Для прикладу, в монографії "Пам’ятки старослов’янської мови Х-ХІ ст.", що побачила світ у Варшаві 1929 року, вміщено короткого словника старослов’янської мови, а в монографії "Український літературний наголос" (Вінніпег, 1952) — словник літературних наголосів. До речі, Іван Огієнко був одним з перших українських учених, хто настійно підкреслював на необхідності вивчення українських наголосів і дотримання їх у літературному й народному мовленні. Короткий словник найголовніших слів, які необхідні для засвоєння на початковому етапі вивчення української мови, він включив до свого підручника "Український правопис із словничком" (Львів, 1925).

У контексті Огієнкових зусиль щодо захисту й утвердження наукової, політично незаангажованої концепції походження української літературної мови, що бере початок з IX століття, значний інтерес для нашої мовознавчої науки складає його раннє дослідження "Історичний словник української граматичної термінології" (1908). Це була початкова реалізація задуму Огієнка — зібрати докупи всі мовознавчі терміни й простежити як змінювалися вони протягом усіх історичних періодів вивчення нашими науковцями історичної граматики української мови (від граматик Зизанія, Смотрицького, Павловського, а також граматик Вагилевича, Левицького, Лозинського, Лучкая до нашого часу). Цінність словника в тому, що до нього було залучено немало слів-термінів від початків зародження української граматичної літератури, аби читачеві було видніше, яким шляхом розвивалася термінологія української мови.

У Львові з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка 1924 року вийшов Огієнків "Український стилістичний словник" (обсяг — 496 сторінок), до якого автор додав підзаголовок "Підручна книга для вивчення української літературної мови". І це не випадково, бо прагнув, аби така книга навчала справді чистої літературної мови, а заодно і спонукала б кожного більше любити і шанувати мову своїх батьків — цю "найвищу підвалину життя народу як окремої нації". Про причини, що спонукали його до створення такого словника, Огієнко писав так: "... За останній час скрізь помічається в нас надзвичайно велике бажання мати для всього народу одну спільну літературну мову. Внаслідок певних історично-політичних причин літературна мова Галичини стала, головним чином через полонізми, такою, що її зовсім не розуміє загал на Наддніпрянській Україні. Те ж помічаємо на Україні Великій: тут вноситься чимало виразів та форм російських, а це також каламутить чистоту нашої літературної мови. Отож, укладаючи цього словника, я мав на оці допомогти обом кордоном поділеним сторонам — Великій Україні і Галичині — ближче пізнати мову одна одної і тим полегшити такий помітний уже процес утворення спільної української літературної мови, одної для сходу і заходу" 1.

 1 Огієнко І. Український стилістичний словник. Львів, 1924.

С. 2.

З особливим наголосом акцентував автор словника увагу на те, що, беручи в основу методології історичний підхід, що дає дослідникові найбільше об’єктивності, він ніде в своїх працях не виступав "законодавцем моди", а скрізь старався бути об’єктивним істориком того, що було і що є в житті нашої мови. В єдиному місці дозволив собі емоційний відступ, констатуючи тенденцію до збільшення іноземних запозичень в українській мові: "... Наша власна українська мова в її різних численних говірках така багата, така колоритна, що просто гріх перед своїм народом поповнювати літературну мову нашу непотрібними позичками з мов чужих, скажемо, з польської чи московської" 1. Словник витримав у Канаді два перевидання.

Заходами видавництва отців василіан у Жовкві 1934 року побачив світ Огієнків "Словник слів, у літературній мові не вживаних". Це була ще одна спроба конкретизувати оголошене своїм часописом "Рідна Мова" гасло "Для одного народу — одна літературна мова, один правопис". Автор вніс до цього словника місцеві слова й форми, які в сучасній літературній мові не вживаються, або вживаються рідко (чужомовний лексичний ряд, передусім з російської та польської мов, архаїзми та галицизми, які не розуміє східноукраїнський читацький загал). В передмові до цієї праці автор зазначив: "Склав я свого Словника для людей доброї волі — для всіх тих, що щиро й відкрито визнають конечну потребу однієї соборної української літературної мови для цілого українського народу. Тому й присвячую його найперше каменярам соборної української літературної мови — усім працівникам українського слова, міцно сподіваючись від них і щирого прийняття цієї праці, і спокійного вияснення її недостач" 2.

 1 Огієнко 1. Український стилістичний словник. С. 9.

 2 Огієнко І. Словник слів, у літературній мові не вживаних. Передмова автора. Жовква, 1934. С. 6.

Показово, що цим словником Івана Огієнка через багато літ після першого видання у Жовкві зацікавиться Науково-дослідне товариство української термінології, що діяло у Нью-Йорку в 70-х роках під керівництвом Костя Церкевича. Саме заходами цього товариства й було перевидано цю важливу працю ученого в серії "Бібліотека термінологічних словників і монографій.

Поява наукової розвідки "Українсько-російський словник початку XVII століття" викликана випадковим знайденням Іваном Огієнком ще 1937 року в польському Білостоку одного рідкісного рукописного видання з довгою назвою — "Книга, глаголемая Алфавит, содержащая в себе толкование иностранных речей, иже обретаются во святых Книгах не переложены на русский язык". Цей рукописний раритет колись належав сину П. Соловцова — студенту Московської академії Петру Вакулову, згодом він потрапив до любителя старовини Сулакадзева, а звідти — доньці власника бібліотеки в Білостоку Густава Векслера Ірині Марцинковської. Ця молода панянка й подарувала книгу професору Огієнку.

Маловідомий рукопис посідає в історії української культури помітне місце. Адже це перший, як зазначає Огієнко, відомий досі українсько-російський словник, складений на початку XVII століття російським автором для потреб російського читача. Потреба в такому словнику диктувалася тим, що протягом XVI-XVII століть українські книги, видрукувані в Києві й Чернігові, все більше поширювалися в Москві та інших містах Росії, але через мовні особливості не в усьому були зрозумілими тамтешнім читачам. Адже саме в цей період в Україні народжувалася нова літературна мова, в якій все більше домінували лексичні народні елементи. Ось зразки українсько-російських відповідників, взятих з цього словника: "вапно — мел; вечеря — поздний обед; ганьба — хула; гетьман — тысячник над воины, воєвода; дядина — тетка; звитяжство — победа; комора — хранальница; келих — чаша" і т. д.

Ретельно вивчивши цей рідкісний рукопис, що волею випадку збагатив його особисту колекцію, професор Огієнко через певний час вирішив повернутися до нього, передрукувавши окремим виданням і додавши сюди свою наукову розвідку, що складається з двох частин — "Українсько-російські давні взаємини" та "Алфавит іностаранних річей".

Третьою частиною був власне українсько-російський словник, складений невідомим автором на початку XVII століття. Це дослідження Огієнка побачило світ 1951 року накладом Української вільної академії наук у серії "Славістика".

В архіві митрополита Іларіона зберігається цікавий відгук на цю книгу української письменниці Докії Гуменної, яка після важких митарств у німецьких таборах Ді-Пі перебралася наприкінці сорокових років до США:

"Високодостойний отче Іларіоне!

Винюся перед Вами — таки давно дістала Ваш дарунок, "Українсько-російського словника початку XVII століття", а й досі не подякувала. Але я хотіла із смаком прочитати цю книжку, а досі не мала змоги.

І читаючи оце, пригадалося мені, що перша наукова книжка про українську культуру та літературу була ваша. Чи могла я тоді, тринадцятилітня дівчина, думати, що колись дістану від вас особисто книгу, ще й з таким теплим написом? Якби мені хто сказав тоді таке! І ще дивно: читаючи про тих заскорузлих московських невігласів-монахів, десь зовсім близько чується подих нашої минувшини з усім широким потоком її різноманітного життя всіх станів, всіх тих, хто видавали з себе і воїнів, і вчених. Читаючи про страх Москви перед європейськими впливами, думала про незмінність Москви, її сучасну "залізну заслону". Наглядно бачиш, що ніякі нові структури, реформи, революції не в силі перемогти дух народу, все одно він вертається до своїх традицій, що виходять десь поза межі соціології. Дуже й дуже дякую Вам за доставлену мені втіху при читанні Вашої цінної праці" 1.

 1 Лист Докії Гуменної від 3 вересня 1951 року до митрополита Іларіона // Архів митрополита Іларіона у Вінніпезі. Коробка 14.

Захоплення працелюбністю, наполегливістю, науковою скрупульозністю і жертовністю вченого викликає й історія написання іншої праці — "Граматично-стилістичного словника Шевченкової мови" (Вінніпег, 1961, 256 с.). Ця книга, як і багато інших праць ученого, мала драматичну долю.