Розділ «Відьма»

Також варили цідилко з голками, а потім закопували його під порогом: «Молоко портицця, цідиш молоко — дев’ять голок береш, та, от, в мене цедилок новий… нових дев’ять тих голок, у цедилок береш, упишеш, двадціть минут у молокови треба верити, о, звариш — тоді має та вєдьма прийти, бо її голки шпигáють. То єслі з тими гóлками закопає під порогом, де корова ходить, то молока не возьмé».[1945]

Цідилко після виполіскування виносили у відхідне місце: «На серп цедили, на три серпи цедили, і на дев’ять голок цедили, на порозі стáвляли да й цедили. І того. Цедилку віпере, то в тувалєт носили. Таке робіли. Таке молоко часом скисаєцца. Солодким, і скисаєцца. Шось воно пошкодить. З очей, чи хто його знає, з чогó воно так робілось».[1946]

У варіанті зі Старосамбірщини слід було купити новий горщик, дев’ять голок і нову сокирку. Спаривши молоко в гладущику аж до твердого, висипати вариво в сирове полотно. Після цього сісти на поріг, як на коня, запихати у вузлик із молоком голку за голкою й обрубувати їх сокиркою. Гола відьма обов’язково прибіжить відпрошуватися, бо якщо обрубати дев’яту голку, вона трісне: «В нас бýла така Петруниха, і Петро. Ше як мій отець служив в армії (мав 25 років служити, як царска армія напала, то вже й коней поїли, і всьо). Він служив всьóго пітнанціть років, він мав званіє оберлійтінант. І в нас було дві корови, і то молоко бýло, шо мож було витігнути тако, тігнулося… — смерділо… І мати каже: «Єлько-Єлько, та ти не можеш спитати там кого? Та то дітям нать лижки молока нема, а та Петруниха має бóчками, аж гаддя´ ся кýпле, в тих бочках». Вона прийшла, тіки за клямку подержáла: догори, донизу, і всьо — дев’ять хат догори, в долину — перехрестіться: молока нема. Або збрезкле, або скисло, аж смердить». Каже: «Добре, я спитаю». Ну й нарадив там їму один. Ти, каже, купи глиня´ний горщик такий на дві літри і возьми дев’їть іглів і сокиру нову. Таку маленьку, сокиря таке маленьке купи. І най тобі жінка викроє полотна свогó виробу, шо воно сиров’ятне, не білéне, але з френзлями — такий кусочок, як платок, як хустка, шо то жінка має. І каже, то молоко візьмеш, виллєш в той банячок глиняний, і би в’но ся парило. В’но ся так спарит, шо таке буде, як грудочка. І ти то молоко тоді візьмеш висиплеш у то полотно, а банячок перевернеш так. Коли ти перевернув і висипав, тоді його замотай, сідай на поріг як на коня (межи ноги). Сідай на поріг і пхай їглу їдну і сокиров рубай, пхай другу і рубай сокиров. Б’деш видіти, хто твоє молоко їст. Доходит до дев’ятої — в’на приходит гола, і він [Петро]: «Йой, Єльцуню, Єльцуню!» І вклякнула, чуть ноги не цілує: «Попусти мені хоть трошки світла». — «Ні, — каже, — ти мені п’ятнадцять років не попущала. Діти мої молока не виділи, як сліпий світа, а ти хочеш то?.. Ні». І як дев’яту іглу взяв, як впхав — всьо. Тріснула, і всьо. Тоді як їй зробили трувну, то так вітри дули, шо чуть дерева не повикорчовували. Шо диявол робив».[1947]

Практикували на Старосамбірщині й інший спосіб: зіпсуте молоко заливали в отвір у кілку від копи, а зверху накривали новим відром. Одразу ж прибігала «лупіриця» щось позичити, і їй не можна було нічого давати: «Купували нове відро. І копні, шо ставилися в нас на дерево і на стирки, кілок, шо ся ставить сноп, копа (шістдесят снопів). Забивали його грубим кінцем навиворіт в землю, і пробивали дірку в тім колодні, і заливали туди молоко від зуроченої корови, а зверху накривали тим новим відром. І зразу прибігала та лупіриця, а ви мусите двері і ворота закрити дротом на замок. Та лупіриця знов захоче шось позичити, але не можна їй нічого давати».[1948]

На Кременеччині зливали зіпсуте молоко на розпеченого серпа, відтак теж вичікували відьму за позичкою, бо інакше їй буде дуже пекти. Знахар може в такий спосіб показати відьму постраждалим, хоча при цьому сам ризикує, якщо відьма виявиться сильнішою в чародійстві, ніж він: «Всяко ті відьми шкоду корові робили, шо молока корова не давала. Бувало, зробиться з молока кров, і доїш корову — там кров тече. Ну, деякі кажуть, шо то запарок, але я не знаю, чи то дійсно запарок, чи то та відьма поробила. Ото було в нас — ну я вже не помню, бо я була малою, — був такий дід і знав, як то худобі відробляти. І каже той дід, шо пороблено тій корові. А потім каже: «Я можу так зробити, шо та баба, яка поробила, сама прийде сюда, але ви мусите обіцяти, шо нічо’ їй не зробите, бо інакше я не доїду додому, бо вона тоже така добра знахарка, шо вона може зробити, шо я не доїду додому». То вони так зробили, і вона прийшла, а мій дід взяв і вухо їй відрізав серпом. А ше тамтой знахар сказав, шо треба видоїти корову і взяти то молоко вилити на розпеченого серпа, і буде ту відьму дуже пекти, і вона прийде. І от вони так зробили, і та відьма прийшла, і мій дід їй відрізав тим серпом вухо. І та відьма так зробила, шо той дід, який нам відробляв, заслаб. А в мого діда були коні, і він взявся відвозити того знахара до сво[є]ї матері, яка тоже вміла шось там відробляти. А то треба було везти шість кілометрів. І от вони їдуть, і знахар каже до мого діда: «Он вона стоїть, та, шо ти їй вухо відрізав, отам на роздолі». І вони доїжджають, а та відьма зняла з себе фартушок, як то колись большинство жінок носили, розв’язала того фартушка і пустила на воду. Мій дід тоді бігом став гнати коні, і хоть вони полохалися, але все таки він встиг довезти того знахара до свої матери. І як доїхав до хати, то та мати вибігла і тоже зняла з себе фартушок і пустила у воду. І тоді та відьма, шо на мосту стояла, втрісла. А якби дідова мати не відробила, то був би той знахар вмер».[1949]

«Знаючі» люди ніколи не задовольняють прохання відьми щось позичити: «От як корові поробе, а як хто зачне відробляти, то тій відьмі зразу недобре робиться, зразу вона прибігає і мусить шось позичити, шоби знов поробити чари. В мене було таке, шо захорувала корова, молока не давала. І сказали нам, шо то ту корову відьма зіпсула. Шось ми там відробляли ту порчу, вже не пам’ятаю, шо, аж тут прибігла моя сусідка. І от вже їй решето треба. А то решето їй зиправді ні до чого, але вона мусить шось взяти зо двора. І в такім випадку нічого не можна давати тій відьмі, бо вже тоді не спасеш тої корови і гірше буде».[1950]

На Городенківщині «збавлену» корову підкурювали трісками з «припусниці»: «Як корова не давала молоко, хтось збавив, то я ходила до примóви, і казали… з крóквів… а то казали — є припýсниці, є таке, шо, знаєте, колис не ставало довгого балька, бо то не дуже бýло… тих… крóквів, нє — бальків, кроквів. То ше наточували. То того брати з дев’їтьох, і на грань, і то підпалювати і тим корову курити. З припýсниці».[1951]

Повсюдно практикували підкурювання худоби зіллям, освяченим на Трійцю, Маковея чи Спаса.

Особливо оберігали корову в день отелення, бо відьма буцімто могла зробити так, що корова не допускатиме до себе теляти. У цей день пороги хліва обсівали свяченими маком чи сіллю й нічого не позичали з хати:

— «На Світий вечір усе ходили свіченов водов корову хрестили. А як корова отелилисє, то обов’язково на поріг треба було посипати маком або сіллю — чим-небудь свіченим. І той день — хто би не прийшов — нічо’ не мона зичити. А раньче, як ше бýла хата з стріхов, то дуже стерéгли, як вона виходе з хати, аби вона не мóкнула пару соломóнок. Бо це не мож завернути. Бо як вона вже до тебе прийшла в той день, то вона хоче шос зробити».[1952]

— «В менé… колись у нас корóви, вранці… ну яке — мати вдовица була — яка в баби сокира?.. Приходить: «Дайте сокиру…» Як вона чула, шо вона вночє втелиласа, та корова? Ну як вона могла знать? Мати пошла на другу змєну льон терти, я прийшла, шоб до теї корови, а вона як зареве, як виверне до мене язóка… а та баба прйшла за сокирою, а я — за сокиру: «Да на, бабо, да йди…» Я — вже мати пришла із змєни, бо в двє змєни терли льон — кажу: «Не мона приступить, і теля б’є». Пушла мати до сього сусєда, і вон каже: «Зари я приду». Взяв віровку таку, як моя рука, груба, прив’язав їє, остринóжив, шоб вона ногою не брала (а їй вим’є вже стало набракать, бо ж теля не допускає), да як стала, стала м’ять… Приходить, сокиру приносить, мати в хаті: «Хто вам давав сокиру?» Каже: «Ганька давала». Мати на менé кричить. А той каже: «Я не давав, — а той каже, — я не давав, то вона давала». Всьо — мене винну зробили (ну бо я давала). То вона каже: «Хай хлопец стане котрий тако, як випускаєш корову, да шоб поміж ногами вона пошла, пруз двéра». Ну, шоб хлопец розкарачивса на бра… над цим… брамі… Вверх пуднявса ди зверха розкарачивса. О Господі… Там поставили тако рабрóну (драбину — В. Г.), а там — на двері, і та корова ж не хоче йти, вона лезе на стену… Каже мати: «Сьо ваша робота. Сьо ваша робота, ви зробили…» Чи не путали ми корову, колько держали? Ну корова добра, молоко добре… І коб хоч, казав, чуже — цьо мого батька тьотка рóдня, дєдова сестра. Ну і таке треба зробить?..»[1953]

Відьму, коли та йшла відбирати молоко або чинити іншу шкоду, можна було впіймати:

— «В Обуховичах було. Чоловік казав, жила там одна знахурка. От вона перекидаєця на кота, на собаку, іде в чужий хлів, а тоді сідає корову доїть, як людина. Відоїла, знов перекинулась, вішла і пошла. І там до одного сусіда ходить і ходить. От вони засіли. А тот поставив борону, де вона должна проходить. А вона не знала — доїть. Вон — туди, в хлів. Вона хотіла в ту дирку, а вон там борону вкріпив, і вона зав’язла. Вон її помочею як почав бить, і вона вже впала — кот чи собака — лежить неживий. Вун пошов, хотів жонці росказать. А вона, ше трошки жива, вілезла, пришла додому і до ранку вмерла».[1954]

— «Колісь тоже вєдьма ходіла до хлєва, до чоловєк стерог. Стерог. То шо— вона скінулас кóлесом. Понімаєш? Ну, то человєк узяв веровку, з своїм сином, да, знаєш, де бýксу у колесо ставлять, де óсь проходить, взялі да пронялі веровкою. Через буксу, в єї вдержали. То вона перекінуласа в женщину: єє перенялі… через задніцу, пробач, і через рот пронялі веровкою. То вона стала просітса — шо мовчіт, хлопчикі, я вам больш ничого робіт не будý. То вона знов скінулас колесом, оні веровку вінялі, да й усе. Она ушла. («І нічого більше не робила?» — В. Г.) Канєшно, вже нє. Бо всьо — вже ж вони знают. Вони роскажут, і єє люди вб’ють».[1955]

— «Дядя мой, Захар, десь год 36–37, купив корову. А колись ходили коновали, лечáли жеребцов, биков, ходили з віровками своїми. Приходить до мого дядька: «Добрий день, Захар». — «Добре здоров’я. Одкуда ви мене знаєте?» — «Ха-га! Я знаю! Шо, вже восьму коровку купів за два годи?» — «Да. Хто вам росказував? Мо’, Омелян мой, чи Іван (братó)?» — «Да нє, я так… Ти смілий?» — «Ну?» — «Ничого не боїся?» — «Нє». (А дядько мой здоровий був.) — «Як стемніє, іди принеси дерев’яну борону». Приніс. «Став в хлів, только зубами од стєни. Корова не полізе. Як добре стемніє, іди сідай під бороною і бери дручка чи яку железяку. І ти побачиш, хто бере в тебе молоко. Вона до тебе повернеца — вона обязательно до тебе задом — хватай єє за коси і до тєх пор бій, покуда не заговорить человєческим голосом. Вона буде й собакою, і котом, і вужом — не пускай. Попустиш — вона задушить тебе». Дядько за шворня з воза, іде під ту борону, сідає, сидит-сидит, сидит-сидит… Коли только корова раз — і встає: «Му, му!» А в його подворóтніца вирезана, шоб кури заходили на сідало… Коли лізе… Уже сядає на ослоньчику, корову доїть. Дядько трохи злякався був, а потім осмілів: «Шось да буде! Сидить до мене задом, доїть корову…» Дядько вхватив єє за коси, як начав єє біт. Вона вже йому й руки поцарапала, й ліцо поцарапала, а вон єє лупіт, а вон єє лупіт. Вона тоді: «Захарко, мой голубчік, пусти мене живу». — «То це ви, бабо Онисько?» — «Я». — «Е, це сором, по сусідах». Так її обмлинковав, ту відьму, шо вона двє неділі пожила, на третю помірала і дітям говорила: «Я на той світ іду од Захарових рук».[1956]

— «Відьми молоко забирають. І я могла зловити відьму, но я прогавиля. Ми купили корову, і та корова не дала неякого молока. А Колядá була. Ето на Колядý ходять відьми, перед Роздвом. І я вуйшла надвир, а вона, якась жінка нап’яласа радном і од хлева пушла туди… А я за єю: «А що ти хочеш?» Вона не озваласа, ничого… Якби ж то я сказала хазяїну, то вон би догнав її ж. А я не сказала, та й так… До с тей корови ми пользи ния´кей не мали».[1957]

— «Колись мій дід росказував: коні пасли — товар, все. Ну, в ноч. Да й взя´ли, все позганяли, а дід каже: «Хлопці, сьодні тра зловити відьму». — «Яку?» — «А бýде йти пу мулуко». — «А як її, діду, лувити?» — «Так. Шоб ви всі знали. Шо буду казати — підчиняйтесь. Але візьміт, — каже, — такеє, шуб її злувити. Тильки пантруйте: як зловите— бýде мугурич отакий-вот!» — «Ну, добре». — «Сировóх нитóк визьміт, і колочків набийте кругóм товару, і раз пруведіте цією сировою´ ниткою. А ворота пукиньте. І, — каже, — сидіт так, шоб вас не видно було, вона буде заре йти. Ну не подумайте, шо жінка, а побачите, шо». То вони вже всі пантрують… — біжить така… собака… — коси теліпаюця — прамо туди, в цюю дирку, де вуни пукинули… Їх ішло три, то дві втікли, а їдну — хоп! і зачинили: стоїть женщина… гола… обикновенна женщина. То один — батіжком, другий… «Заб’є´м», — каже. — «Пустіть мене… Ви скажіть, шо ви хочете, — зара вам все буде, тіки пустіть мене живою». — «Хто, — каже, — с тобою був?» — «Е, я, — каже, — не скажу, бо то старша, то вона все їдно мене рузірве». — «Неси, — каже, — могорич». То принесла могорич, і гроші ше їм заплатила. Це, бувало, дід росказував».[1958]

— «Ну та що: у війтихи — п’єть корів, в неї — їдна, а війтиха йде до неї молока купувати, бо в неї молока много, а в неї нема. І війтиха сі скаржила кожному. Якась жінка каже: «Упрядіть клубок, сировий, віднесіть до ксьондза, най ксьондз чи дванадцять раз, чи кілько, відчитає якусь молитву на тім клубку. І мені принесете, і мені дасте, і я відьму зловлю»… Дала війтиха той клубок тій жінці. То сама тота жінка розказувала, шо ймила відьму, моя мама їй була вуйна, та вона розказувала бабі, а я слухала. Та й каже [вона моїй мамі]: «Вуйночко, я прийшла, у війтихи посиділа до пів дванадцєтої та й кажу: давайте мені клубок, бо я вже йду до стайні. Каже: якраз дванадцєта година — йде біла кобила, до стайні йде, а я ніц не роблю, — каже (але той клубок вона по долі обмотала, аби тота кобила прийшла на тото місце)». Та й, каже, кобила приходе під стайнє, а сама [та жінка] сі сховала, бо вона якби виділа, то була б втекла. «Та й, — каже, — я стою та й помалу тим нитков притягаю. Стєгла я їй руки та й ноги докупи, — вже вона не втіче так швидко, — та й тогди ловлю за волос, за гриву. Як я зловила за гриву, каже, вуйночко, каже, я тримаю, а вона, як стає дванадцята година, — стає жінка з тої кобили. Та й каже: «Юстинко, пусти, я тобі не знати що дам!» — «Не пущу відси, доки війтиха не ввійде, не пущу тя ніяк». Ну та ввійшла війтиха, та знаєте, шо потому війтиха заплатила їй добре. А потому в відьми, шо брала молоко, корова вирвалася зі стайні на такий беріг та й впала догори ногами, а з дійків йде догори молоко».[1959]

Упіймати відьму можна було на зубці нової борони,[1960] мотузкою, зсуканою «від себе»,[1961] освяченим разом із паскою очкурем від нових, іще не ношених штанів[1962] тощо.

Упізнати в зловленій тварині ворожилю вдавалося, якщо накинути на неї хомут. Утім, вважали за краще не бачити відьом, бо «хвороба може причепитися».[1963] Так само й упирицю можна було розпізнати, якщо дивитися на неї крізь зубці борони.[1964]