Розділ третій Катастрофа

Знизу назустріч мені бігцем підіймався хлопчик років шести в оксамитовому костюмчику, високих чоботях і з маленьким мечем при боці. Пробіг повз мене, потім озирнувся й глянув уважніше. Він був викапаний маленький Гарольд.

— Що там? — запитала я.

Він насупився, начебто вирішуючи, чи гідна я довіри.

— Я Ліна Лапіна, — сказала я.

Він посміхнувся — широко й недовірливо.

— Що там? Хто сурмив?

— Це принц-деспот, — сказав хлопчик, не перестаючи посміхатися. — Він привів велике військо.

Військова рада поновилася по нетривалій паузі — в новому складі. Принц-деспот щиро зрадів, коли побачив мене. Це був високий, ставний, чорнявий чоловік; коли я побачила, що він на волі й, більше того, привів Гарольдові підкріплення, — мене ледь правець не вхопив.

Він був мій давній ворог. Під час минулої нашої зустрічі перемога дісталася мені — щиро кажучи, мені надзвичайно поталанило. Я знала, що він не пропустить нагоди відплатити, хоч би й сто років довелося вичікувати. Оберон чудово розумів це й тому не збирався його випускати зі зручної, гарно вмебльованої в’язниці. А тепер Оберона нема й принц-деспот на волі.

— Кого я бачу! Маг дороги, Ліна Лапіна власною персоною! Ви чудово збереглися, міледі, і, здається, не підросли ні на вершок.

— У нашому світі час іде повільніше, — зронила я крізь зуби. Принц-деспот дивився на мене чіпким поглядом… Ні, цей погляд змушував ціпеніти! Я силкувалася не повернутись до нього спиною.

Гарольд зробив огляд військ. Вони вишикувалися перед замком — три тисячі солдатів, усі в залізних нагрудниках, зі списами напереваги, і на кожному списі — упертя. Це щоб зупиняти вершників на стоногах, пояснив принц-деспот, і за його командою перша шеренга наїжачилася списами, вперла їх у землю.

— Гарно, — мовив Гарольд, і ніздрі його роздулися. — Сарана вдавиться нашим Королівством, тут вони зустрінуть відсіч, якої не бачили ніде й ніколи! Зупинимо їх!

— Зупинимо! — заревли війська. Гарольд задер бороду й закричав, підносячи руку до неба; він горлав, що Сарана захлинеться, що її буде відкинуто, розчавлено, — й очі в нього були такі самі, як тої миті, коли він просив мене вивести з Королівства його сина.

Він не вірить у перемогу, зрозуміла я. Всі ці війська, можливо, дадуть змогу протриматися кілька днів… Але Сарани незчисленні полчища.

Ховаючись за спинами плечистих озброєних чоловіків, я непоміченою повернулася в замок. У всякому разі хотілося вірити, що мене не помітили. Верхні поверхи ще зберігали хоча б зовнішній порядок — не громадились як попало меблі, не літали підхоплені протягом папери, не валялися по кутках купки обгризених пташиних кісток. Я шукала кабінет Оберона, і я його знайшла — хоча він мав зовсім не той вигляд, яким запам’ятався мені.

Важка штора прикривала книжкову шафу. У кутку стояла тринога з чорною дошкою, схожою на шкільну. На дерев’яному ослоні лежала картата шкіра — я згадала, Оберон називав її шкірою бебрика. На ній добре було грати в шахи…

У стіні темніла напівкругла нора. Видно було, що й там ніхто не жив — отвір затягло павутинням. Де зараз Дора, пацюк-прибиральниця з підв’язаним до спини хвостом…

Про що я думаю? Де зараз сам Оберон, та що ж тут трапилося, хто мені відповість на це запитання?!

Я опустилася на коліна, доторкнулася щокою до шкіри й погладила її тремтячою рукою. Дуже хотілося рюмсати, сльози дісталися вже до самого носа; я на превелику силу себе опанувала.