Розділ другий Кепськи новини

Я розтулила рота, щоб сказати, мовляв, грабіжники не тільки втекли, а й встигли здати телефон своєму перекупникові. І цієї миті в глибині парку, за живоплотом, закричали так, що ми з Риткою підстрибнули.

Перехожі закрутили головами. Багато хто злякалися. Максиміліан доторкнувся до мого плеча. Я озирнулася й побачила хлопця, який летів алеєю з витріщеними очима та волав безперестанку. Намагався зірвати з себе футболку й на бігу роздер її майже надвоє, а за ним і другий мчав: здавалося, що його нудило. Вони пробігли повз нас, один врізався у стовп, другий перекинув урну та звалився сам, підхопивсь, і обидва помчали геть із тупотом та воланнями.

— Це вони? — не вірячи собі, запитала Ритка. — Ті самі… А що з ними?

Ми з Максиміліаном перезирнулися.

— У них проблеми, — лагідно сказав некромант. — Лиходіїв покарано, та телефон, на жаль, не повернути. Ліно, вже пізно… Чи не провести вас додому, дівчата?

Ритка взагалі далеко не дурепа. Але, як на мене, вона закохалась у Максиміліана за ті двадцять хвилин, що ми йшли від парку до нашого двору. Забутим виявився навіть мобільник: Максиміліан вішав Ритці локшину, а вона радісно приймала її на вдячні вуха й сама щось розповідала, навіть, по-моєму, цитувала якісь вірші. На мене Максиміліан взагалі не дивився.

На щастя, у дворі нам зустрілася Ритчина мама. Вона хвилювалася, бо доньчин мобільник не відповідав. Ритка взялася виправдовуватись, мати повела її додому, лаючи та співчуваючи одночасно. Ми залишилися вдвох із Максиміліаном.

— Присядемо? — він кивнув на лаву перед під’їздом. Пам’ятна лава; на ній я розмовляла з Обероном і він уперше розповів мені про Королівство. На ній зустріла Гарольда, молодого королівського мага, коли той прийшов у свою чергу кликати мене на допомогу.

І ось тепер — Максиміліан.

— Що ти зробив… у парку?

— Перетворив на блощицю того нещасного мобільника. На дуже велику блощицю, за вагою і розміром — один в один.

— Ти можеш перетворити мобільник на блощицю… Що ж іще ти можеш? Тут, у нашому світі?

— Дещо можу, — йому було приємно на мене дивитися, йому подобалось, як я борюся зі страхом. — Я ж бо дуже серйозний маг, Лінко. Гарольдові поруч зі мною просто нема чого робити.

— Ти в чужому світі…

— Я скрізь у своєму світі. Мені скрізь добре. Тільки за Відьминою печаткою мені було зле, та звідтіля ж я з твоєю допомогою вибрався…

— І віддячив, — сказала я жовчно.

— Ну, пробач, — він посміхнувся й відразу зробився таким чарівним, лагідним — плюшевий зайчик, а не некромант. — Я хотів відразу тебе переконати. Без цих ось прохань і вмовлянь… Я думав, буде смішно. А ти чомусь не поцінувала гідно.

Він посміхався на весь рот, і, дивлячись на нього, я зрозуміла: він справді вважає свою вигадку з «оперуповноваженим» веселим і вдалим жартом.

— Якщо ти настільки серйозний маг, чому б тобі не знайти телефон і не повернути Ритці? — запитала я, розглядаючи його чорну сорочку з дуже щільної тканини з двома нагрудними кишенями. — Якщо ти такий… крутий?

— Бо це нудно, Ліно. Правильно й нудно. Крім того, якби всі вкрадені мобільники перетворювалися на великих блощиць, хіба це не було б справедливо? Хіба це не правосуддя?