Розділ другий Кепськи новини

— Ні, — я прокашлялася. — То кажеш, у парк?

У парку було здорово, свіжо, але я майже відразу пожалкувала, що дозволила Ритці себе умовити. Їй, бачся, купили нового мобільника, вона наклацала сотню фотографій і взялася мені показувати всі підряд. Ритка, її брат, квіти, жуки на піску, якісь незнайомі люди, знову Ритчин брат — мені швидко все набридло, але сказати про це я не зважувалася. Ритка теревенила, робила круглі очі, давала мені прослухати мелодії, переглянути відео, яке сама зняла — непогані кліпи, але дуже довгі. Ритка пояснила, що в її мобільнику є чіп із додатковою пам’яттю і можна знімати майже справжній фільм…

У розпал Ритчиних пояснень я раптом почула тупіт.

Вони налетіли ззаду — двоє пацанів, обом літ по шістнадцять. Один свиснув мені просто в обличчя, другий цієї миті вихопив у Ритки мобільник. Вона закричала, в тому крикові було більше обурення, аніж переляку, а грабіжники вже мчали далі алеєю, і, як на гріх, нікого не було поблизу…

Ми, не змовляючись, кинулися навздогін. Добігли до місця, де алеї розходилися віялом, і зупинились. Ритка ридала ридма. Якась жінка підійшла запитати, що трапилася; довідалась і заходилася лаятись на всі заставки. Вона бачила, виявляється, хлопців, які бігли, вони перестрибнули живопліт у кінці — і край, їх уже й слід прохолов.

У парку темнішало. Закохані цілувалися на лавах, компанії пили пиво, на нас дивилися зацікавлено та співчутливо, а допомогти нічим не могли. Навіть не намагалися.

Ми сіли й собі. Ритка ревла на повен голос. Я сама ледь не плакала — було дуже кривдно й гидко. Паскудно на душі через власну безпорадність.

Якби в Королівстві хтось посмів пограбувати мою подругу! Там у мене є посох, я вмію вбивати поглядом… напевно, вмію, не пробувала. Принаймні оглушити ворога мені до снаги. А тут… Я навіть нічим втішити Ритку не можу. Яка тут може бути розрада?

Цієї миті я побачила, що алеєю ще хтось прогулюється. Попри теплий вечір, він був весь у чорному: чорна сорочка з наглухо застібнутим коміром. Чорні вельветові штани. Чорні кросівки. Він зупинився навпроти нашої лави та вдав, начебто щойно помітив нас. Вклонився церемонно, як танцюрист:

— Добрий вечір, дівчата… Що трапилося?

Я обімліла. Я, виявляється, дуже чекала, щоб він з’явився знову, й тепер страшенно зраділа… і злякалася. Я тепер дуже боялася його, клятого Максиміліана.

— Мобільник відібрали, — сказала я якомога байдужіше. — У Рити.

Він сів поруч — із Ритчиного боку:

— А номер ти пам’ятаєш?

Номер був простий і стильний — Ритка ним пишалася. Перш ніж я встигла втрутитися, вона продиктувала Максиміліанові десять цифр; він витяг із кишені свій старенький телефон і, щось безупинно бурмочучи, почав натискати кнопки.

Звідки в нього телефон? Звідки він взагалі знає, що таке мобільник?!

— Навіщо? — я хотіла промовчати, але не втрималася. — Вони вже вимкнули слухавку! У найкращому разі тебе пошлють…

— Куди? — зацікавився Максиміліан.

— Пояснити?

— Не треба… Як говорив один чоловік, ніхто не може мене послати, це я посилаю… Як гадаєте — вони в парку чи втекли вже?