Розділ вісімнадцятий Зло не має влади

Він стис моє плече.

— Ні. Вона була. Усе доведеться відбудовувати. Наново вирощувати. Оплакувати загиблих.

Фіалк спускався нижче, летів над витоптаною землею, над горами піску на місці лук і гаїв. Ми віддалялися від замку — до скель.

— Куди ми…

Я замовкла. Зрозуміла, куди.

— Він мене турбує, — зізнався Оберон.

— Він ніколи більше…

— Я інше маю на увазі. Розкажи, як сталося, що некромант відмовився від свого війська?

Мене пересмикнуло від цього спогаду. Мертве обличчя, поплямовані руки з гулюватими пальцями непомірної довжини. Жах у очах…

Поки я розповідала, Фіалк здолав половину відстані до чорного замку. Оберон слухав, не знімаючи долоні з мого плеча.

— Він зробив це з власної волі?

— Що? А… так.

— Якби ти не була свідком — я б не повірив. Бачиш, жоден із некромантів — ні з моїх знайомих, ні з описаних у книгах — не розпускав свого війська під час бою. Це проти їхньої природи. Це неможливо.

— Але Макс так зробив!

Ми вже летіли над скелями — понівечені, вони втратили половину своїх гордовитих піків. В ущелинах купами лежав брудний пісок — і жодного мертвого стонога.

— Я вірю, що Макс це зробив… Думаю, дотепер жоден некромант не боявся свого війська так панічно. Вони перетворювалися на чудовиськ, однак були впевнені, що могутні й прекрасні, — у голосі короля пролунали крижані нотки.

— Ваша величносте, він хотів як краще.

— Я знаю.

— Ми думали… — я затнулася. — Річ у тім, що ми зовсім заплутались, ми не знали, як вас повернути, а Сарана стояла вже біля порогу…

— Розумію.