Розділ вісімнадцятий Зло не має влади

— Тоді Макс… Це від розпачу. Щоб хоч якось порятувати Королівство.

— Ну, звісно.

Уже видно було ворота. Фіалк стишив хід.

— Ваша величносте, а якби він не розпустив військо? Не здав би назад останньої секунди — в нього… був хоч який-небудь шанс здолати Сарану?

— Чому — «який-небудь шанс»? Він би точно її здолав. Дуже сильний хлопець, здібний, із залізною волею. Тонкі закони Королівства підкорилися б йому, він став би справжнім володарем-некромантом…

Я тремтіла від пронизливого вітру, хоча сонце, підіймаючись дедалі вище, пекло немилосердно.

— Ваша величносте, він відступив не з переляку. Я точно знаю. Він здолав свій страх перед мерцями.

— Тоді чому відступив?

Смолоскипи, як і раніше, горіли вздовж дороги. Нас помітили; від воріт замку бігли люди, шпурляли в небо шапки, берети, шоломи, й радісне, захоплене ревіння глушило шум вітру.

— Ім’ям Оберона, — сказала я ледь чутно.

Фіалк описав коло над дорогою, де донедавна ми втрьох стояли на смерть. Унизу волали від радості, стрибали, плакали, якийсь молодий ополченець пройшов колесом. Вони кричали: «Слава королю!», «Слава Оберону!», але ж іще добу тому вони його знати не знали…

Максиміліана серед радісного натовпу не було. Хоч скільки я шукала його поглядом — усе марно.

Фіалк опустився перед ґанком, і відразу навколо зімкнулася юрба.

— Біжи, — шепнув мені король. — Знайди його, мерщій.

Я зісковзнула з сідла, проштовхуючись крізь юрбу отетерілих від радості вояків, кинулася в замок.

Він був у великій залі — там, де загинув принц-деспот. Чорна підлога, вимита до блиску, здавалася величезною грифельною дошкою. Некромант, схожий на худого чорного павука, плазував по підлозі й креслив шматочком крейди одну безперервну лінію. На чорному камені білів малюнок, схожий на величезний відбиток пальця.

Я вмить зрозуміла, що він робить. Відьмина печатка. Максиміліан відкривав прохід у світ, звідки сам утік ще хлопчиськом — моторошний світ, де не можна жити.

— Стій, де стоїш, — пробурмотів він, не відриваючись від роботи.

— Максе, послухай…

— Я не збираюся говорити з королем. Я не збираюся дивитися йому у вічі. Нам тісно в одному світі. Краще піду я.