Розділ вісімнадцятий Зло не має влади

Зарипіли двері будинку. Почулися кроки. Хвіртку відчинила жінка — у тій самій коричневій сукні, заштопаній на грудях; я не втрималася й позадкувала. Дуже не хотілося бути свідком їхньої зустрічі з Обероном. Навіщо король привів мене? Краще б уже сам…

Една дивилася на нас не дуже привітно, але й не злобливо. Байдуже.

— Кого вам, добродії?

У мене мороз продер поза шкірою. Вона дивилася на Оберона, нічого в її очах не мінялося, вона розмовляла з ним, як зі звичайним подорожанином!

— Пані Едну, будь ласка, — чемно попросив Оберон.

— Це я. Чого ви хочете?

Я не втрималася й узяла короля за руку. Зробилося моторошно.

— Одне запитання, якщо дозволите, — Оберон заспокійливо стис мою долоню. — Як звали короля, котрий повів із міста своє Королівство якийсь час тому?

Брови Едни піднялися, мов два знаки запитання.

— Король… — сказала вона не дуже впевнено. — Уявлення не маю. Не пам’ятаю.

Вона швидко закліпала, наче розгублена. Мовби ми з Обероном здавалися їй невиразно знайомими, але звідки — не могла зрозуміти.

— Я забула. Так, забула. Запитайте в кого-небудь іншого.

— Дякую, — мовив Оберон.

Една востаннє глянула на нього — й пішла в дім, зачинила за собою хвіртку.

Десь гриміла кузня, вулицею котилися вози — Торговельний тракт жив удень і вночі. Перехожі задивлялися на нас, невпевнено посміхалися, багато хто кланявся, але коли з неба спустився Фіалк, поблискуючи зубами, — всі кинулися врозтіч.

Ми злетіли над містом. Воно дуже розрослося, тислося кварталами нових кам’яних будинків, посеред парку стояв старий палац — той самий, де я вперше побачила Королівство…

— Вона отримала, що хотіла, — сказала я, думаючи про Едну. — Але мені здається, все-таки… вона по-своєму вас любила.

— Заради любові робляться великі справи, — пробурмотів він замислено. — Але заради неї ж робляться й бридкі, огидні справи. Й нічого з цим не вдієш.

Фіалк розігнався, мов літак, який долає звуковий бар’єр. Пролетів крізь межу світів, неначе крізь плівку, і я побачила внизу знайому вулицю, дах будинку з антенами, автобусну зупинку, парк і озеро, а потім книгарню, гастроном, школу… У мене перехопило подих.

— Ти мені дорожча за сотню дочок, — сказав мені на вухо Оберон, — підмінених у дитинстві та перенесених у ваш світ.