Розділ вісімнадцятий Зло не має влади

— У неї, як на мене, й коріння нема, — невпевнено зауважила я.

— Нема. Й не треба… Ти мені скажи: чому ми втрьох не забули Оберона? Ти, я, принц-деспот?

— Його величність пояснив тобі…

— Ні. Я й так знаю. Не забув Оберона той, хто пам’ятав про нього щодня. Не відволікаючись на дрібниці. Принц-деспот його ненавидів і щодня мріяв помститись. Я… сам багато думав про… коротше, наша з ним розмова там, на цвинтарі, не йшла мені з думки. А ти… Просто через те, що ти його пам’ятала. Він був для тебе важливішим за щоденну метушню… Якось так.

Над внутрішнім двориком кружляли озерні чайки. Максиміліан знову сів, схрестив ноги. Подивився на мене знизу вгору:

— Я не перетворився на всесвітнє збіговисько мерців, бо пам’ятав Оберона. І ще тому, що ти була поряд. І, коротше кажучи… в будь-який час, коли захочеш прийти в Королівство — знайдеш мене в моєму замку. Я буду радий.

— Коли ця штука зацвіте, дай мені знати, — по нетривалій мовчанці сказала я.

Він посміхнувся:

— Обов’язково.

Сарана цілком розсіялася: якась частина забралася назад у пустелю, решта згинула невідомо де, й лише купи піску позначали те місце, де загинули кочівники. Повернулися біженці, прийшли з обозом жінки й діти. Син Гарольда Елін спочатку не впізнав батька: Гарольд зголив сиву бороду й дуже коротко обстриг волосся. Так він мав значно молодший вигляд. Я сказала йому, але він тільки сумно посміхнувся.

Ланс повернувся в русло й відразу ж обмілів: повінь не минула для нього марно. Але пішли дощі: у верхів’ях річки, кажуть, просто зливи бушували цілу добу без перерви, і Ланс ожив.

Я намагалася знайти Зшивач, але гори піску й попелу завалили схил, на якому я загубила його. Оберон дізнався про мої пошуки й дуже розгнівався. Я пояснила, що шукаю Зшивач тільки для того, щоб повернути Лансу; тоді він повідомив мені дуже холодно, що чарівний меч зникає сам, коли потреба в ньому відпадає, що Лансу Зшивач не потрібен і щоб я мушу викинути це з голови.

Місто дуже постраждало від повені, але це було не настільки страшно, як навала Сарани. День і ніч працювали люди: виносили експонати з Музею Того, Що Варто Пам’ятати. Просушували, лагодили, вичищали від мулу. Ніхто не змовлявся: після того, що трапилося з Королівством, музей раптом став найважливішим місцем на землі.

Усі почувалися ніяково. Час від часу доводилося чути: «І як я міг забути короля! Ет, чаклунство, хай йому грець!» З’явилася традиція пам’ятних дощок: їх виставляли біля дверей будинків і записували, що на думку спаде: від переліку покупок на день до імен давно покійних родичів.

Кабінетові Оберона дали лад, розставили меблі. Не знати звідки взявся пацюк на ймення Дора та почав мести стіл мітелкою з пір’я. Хвіст у нього був прив’язаний до спини, щоб ненароком не перекинути чорнильницю.

Відбудовували передмістя. Що не день підносилися нові дахи, розорювалися витоптані поля, у порт приходили кораблі з крамом, і одного разу повернувся Уйма у величезній золотій короні: людожери згадали Оберона, засоромились, і Уймі вдалося закликати їх до порядку. Тепер він знову був королем Уймою Першим — щоправда, прізвисько Вегетаріанець він тихцем скасував, аби не засмучувати підданих.

З нагоди повернення Уйми влаштували бал — перший бал після війни. Грали музики, ломилися столи у великій залі, городяни причепурилися в найкраще вбрання. У день балу мене розшукала Ельвіра.

— Ліно, я дещо хочу тобі показати…

Дивуючись, я пішла за нею в далеку кімнату, де громадилися скрині, пахло висушеною лавандою та стояло біля вікна велике дзеркало.

— Приміряй, — сказала Ельвіра.