Розділ шістнадцятий Атака

Король простягнув руку й ухопив старшого мага за барки.

Я не зрозуміла, що відбувається. Це був довгий і страшний момент. Ланс і король пильно дивилися один на одного. Ми з Гарольдом, забувши про наші доручення, стежили за цією мовчазною дуеллю. На моїх очах відбувалося неможливе — Оберон змінював свою думку у відповідь на мовчазні аргументи старшого мага.

Гарольд голосно сопів у мене над вухом.

— Лансе… — Оберон розтиснув пальці. — Це авантюра.

— Хіба у нас є вибір, владико? — Ланс незворушно потер шию.

Оберон спохмурнів. Обличчя його стало суворим і гордовитим, майже сердитим.

— Гарольде, Ліно, ви що, не чули наказів?! — звернувся він до нас.

Ми кинулися до каравану. Скрізь чулися лайка, стогін, плач, сміх, іржання переляканих коней. На моє велике щастя, поранених було небагато. Когось ударило перекинутим возом, когось брикнув кінь, хтось знепритомнів, коли його засипало піском. Судомно пригадуючи підручник з біології і повчання Оберона, я повертала до тями, розширювала судини, затягувала рани, знімала набряки й очищала набиті піском трахеї. Я працювала одна, як невеликий госпіталь, і, чесне слово, могла пишатися собою: десяток висококласних лікарів не здатний на чудо, підвладне одному магові дороги. І в цій метушні, в крику, в нервовій напрузі у мене не було часу думати ні про слова Ланса, ні про рішення короля.

— Королівство! — голос Оберона накрив нас, наче хвилею. Раптово затих галас, навіть коні не іржали. — Настав час проявити всю нашу мужність. Напав ворог, ми не зможемо дати бій, та ми уникнемо удару. Карета залишиться тут, і вози теж. Перенавантажуйте продовольство на коней. Все, що можна кинути, киньте. Коменданте, починайте перевантаження. У нас є п’ятнадцять хвилин.

Котрась із принцес голосно заплакала.

Оберон підскочив до мене.

— Ліно… Ходи-но сюди.

Він важко дихав. Він усе ще виглядав спокійним, проте я відчувала, як тяжко й страшно йому в цю мить.

— Слухай… ми зараз ризикуємо. Дуже. Ми мусимо силою магії пробити тунель у піску і втримати його, щоб він не засипався. І пройти під землею кілька десятків кілометрів… Оживи, — він простягнув наді мною долоню.

— Ми пройдемо, ваша величносте, — сказала я, трішки задихаючись. — Що мені робити?

Темрява.

Пісок під ногами. Тонни злежаного піску над головою. Таке відчуття, що тягнеш на спині неймовірний тягар. Іноді від цього тягаря падаєш на коліна, однак встаєш і йдеш далі. Тунель у землі зробили саме такий, щоб міг пройти кінь. Тварини йшли, пригинаючи шиї, тихі, сумирні, якісь механічні. Щоб затягнути їх у тунель, Оберон наклав на них закляття, щось на зразок магічного наркозу.

А людям ніхто наркозу не давав. Ми йдемо вервечкою, тримаючись одне за одного — Оберон попереду — він пробиває тунель. Ланс позаду — він тримає склепіння, що норовить накрити хвіст вервечки. А ми з Гарольдом ідемо посередині — відчуття таке, ніби тримаєш все небо на своїх плечах.

Гарольд кашляє. Стеля відразу стає нижчою, хтось перелякано скрикує. Я напружуюся так, що починають миготіти перед очима яскраві «ракети». Стогне пісок (чи мені здається?). Склепіння підіймається трохи вище, я вже не торкаюся його набалдашником посоха…

Добре, що я маленька. Не треба йти, зігнувшись у три погибелі, як Гарольд. Набалдашник моєї палиці блідо світиться зеленим і червоним. Від цього світла темрява стає ще густішою, ще чорнішою. На нічне бачення не вистачає сили. Нема на що дивитися, нічого не треба бачити — треба повзти, мов черв’як, вузьким тунелем, що може от-от завалитися, і тримати його, утримувати, ревіти від натуги, але тримати…