Розділ «Про мавп, борошно і гватемальський День незалежності»

Та було вже пізно.

– Все одно там тільки мавпи, чувак, – крикнув Тьомик. – Ха-ха-ха! Милі гватемальські мавпочки!

А тоді на моїх очах мій напарник приклав рушницю до плеча, націлився в бік кущів на гватемальському березі, звідки щойно долинуло оте мавпяче вовтузіння, і пальнув відразу з обох стволів. Звук пострілу остаточно розтрощив опівнічну тишу над джунглями.

– Ти що, ідіот?! – загорлав я.

Практично водночас з моїм окриком з набережних корчів донісся хрускіт гілляччя, протяжний переляканий вереск і лемент невідомого походження.

– Ай-я-а-а-а! А-а-а-о!

«Я ще ніколи не чув, щоб так верещала мавпа», – тільки й встиг подумати я.

А потім сталося найцікавіше. Оті «милі гватемальські мавпочки» вшкварили по нас із міномета.

Секунди дві-три я ще плекав надію, що це просто салют нам у відповідь, типу, в честь Дня незалежності. Але коли в десяти метрах за ютом нашої плоскодонки рвонув перший фугас, я нарешті втямив, що Тьомик у повній темряві примудрився підстрелити зі своєї пукавки якогось бідаху гватемальського прикордонника. Причому прямо на посту…

Знаєте, коли я пізніше переказував цю пригоду одному волоцюзі з Сан-Крістобаля, він сказав, що до того моменту, поки мій компаньйон не гахнув дробом по гватемальському березі, ми були у відносній безпеці. Місця там справді безлюдні – тільки джунглі, мавпи, ну і де-не-де сновигають прикордонники. Тому наркотики… ой, пардон, борошно курсує там практично безперебійно й безперешкодно двома широкими каналами: переважно з Гватемали в Чіапас коло Яхчілану, і час від часу навпаки – з Чіапасу в Гватемалу трохи нижче по течії. Зазвичай рядові прикордонники дивляться на все те крізь пальці, адже мають з того чималий зиск, так би мовити, надбавку до платні від наркоторговців. Лише зрідка, коли хтось із них капітально продується в карти, вони «ловлять» наркокур’єра на гарячому і примушують поділитись мішечком «борошна», щоб покрити свої борги.

Однак наш випадок був особливим. По-перше, на календарі червонів гватемальський День незалежності, і всі прикордонники були п’яними в бубон – зрозуміло, всіх тягнуло на подвиги. По-друге, ви ж самі розумієте, приплисти вночі від мексиканського берега, волати щось понад водою та ще й стріляти по прикордонній заставі в національний День незалежності – це вже просто ні в які ворота не лізе. Тут уже і десять мішечків «борошна» не поможе. Ну, і по-третє… Коли я гарикнув тому горе-снайперу, Тьомику себто, щоб заводив мерщій моторчика, бо треба чимшвидше вшиватися звідси, він кинувся до човнового двигуна і взявся гарячково смикати за шнурочок. Двигун пручався, крехтів і плювався димом. Зрештою десь за сьомим разом мотор таки завівся, загарчав і… шубовснув з човна у чорну воду. Причому не опустився, а шубовснув, бляха, у прямому розумінні. Цебто з кінцями.

Присягаюся, якби у дробовику тоді лишився хоча б один заряд, я тут-таки на місці здійснив би звіряче вбивство свого компаньйона.

– Це не я! – перелякано верескнув мій напарник. – Він сам упав! Звідки я міг знати, що він незакріплений?

Майже водночас з цим другий фугас бебехнув уже в якихось п’яти метрах від нашого човна. Слідом за ним з берега цвіркнуло кілька кулеметних черг – поки що наосліп, – і я зрозумів, що тієї ночі Бог на стороні тих, хто відзначає День незалежності.

Однак я намагався не втрачати самовладання. Хутко присівши навкарачки, я почав нишпорити руками по днищі човна, поки не намацав два трухлявих весла. Миттю схопив одне з них і врізав Тьомику по лобі.

– Ай! – вискнув Тьомик. – Ти що?!

– Бери весло і починай гребти, дурню!

Я схилився з лівого борту, мій напарник звісився з правого, і весла замигтіли у повітрі, неначе пропелери двомоторного літака на зльоті. Присягаюся, ніхто й ніколи, навіть мусульмани-раби на генуезьких галерах за часів Андреа Доріа під пекучими нагаями знавіснілих наглядачів, не махали так веслами, як ми з Тьомиком тієї ночі на Усумансінті.

На якийсь час стрілянина припинилася. Наш човен без упину тягло вниз за течією, і розрахунок міномета, певне, не встигав нормально на нас націлитись у суцільній темряві. Не перестаючи панічно гребти, я вже почав був думати, що ми ще легко відбулись, коли це від застави, розітнувши темряву, прямовисно в небо встромився потужний промінь прожектора.

«Все, жопа», – подумав я і зіщулився. Але молотити веслом по воді не перестав.