Розділ «Анестезія по-мексиканськи»

1

Тьомикові вибиті зуби почали мене діставати.

По натурі я вельми терплячий і поступливий. Я можу миритися з усіма Тьомиковими амурними походеньками, я поблажливо прощаю всі його дурнуваті фрази, завше кинуті в найбільш непідходящий момент, навіть його слоняче хропіння уночі, від якого зі стін обсипається штукатурка, хвилює мене не більше, ніж дзижчання надокучливих мух хвилює глухого. Проте я не терплю речей, які заважають моєму бізнесові.

Ті дві дірки в зубах мого напарника поставили мене на межу нервового зриву.

2

Після чотирьох з половиною місяців інтенсивної підприємницької діяльності на теренах Мексиканських Сполучених Штатів грошей у нас із Тьомиком майже не лишилося. Все було достоту, як у тому анекдоті: «Кидайте, тату, торгувати, бо вже немає чим здачі давати». П’ятсот тисяч песо, які ми взяли у безстрокову позичку в клятого наркобарона та землевласника, дона Педро Сесіліо Раміреса, – хай би його холєра вхопила – згоріли разом з нашим авто в горах Чіапасу. Гроші, на які ми розвели сантафейців у Чіапасі, розтанули в сонячному Канкуні, просочились, наче пісок крізь пальці. Остання посесія за оренду стокгольмського будинку, який належав Тьомику, пішла на реабілітацію Тьомика після полювання на мексиканського слона, а також на хабар головному лікарю, який ухвалював рішення про моє звільнення з міської божевільні Мериди. (Я розсудив, що дешевше буде прикинутися душевнохворим і пересидіти трохи в психлікарні, аніж платити немислимий штраф за те, що в мирний час ми з напарником вдерлися в зоопарк і намагалися підстрелити там слона.)

Тож станом на середину літа ми з Тьомиком далеко не в найкращому настрої повертались у Сан-Крістобаль де лас Касас (штат Чіапас), не маючи ні гроша за душею. Чіапас – найдешевша провінція Мексики – лишався єдиним місцем, де ми ще так-сяк могли проіснувати тиждень-два і не охляти з голоду.

– Є якісь ідеї? – спитав я Тьомика, коли ми, сидячи в найдешевшому хостелі Сан-Крістобаля, завершили перераховувати увесь наш наявний капітал.

– Нє-нє-нє, – рішуче замахав головою Тьомик, – ти винен мені десять тисяч баксів, от сам щось і вигадуй!

На такі випадки у мене завжди є при собі бліц-план. Його втілення, звісно, теж потребує вливання певного капіталу, на що мій напарник навряд чи погодиться за нинішніх умов. Одначе я не мав вибору – без Тьомика і його основних фондів мені ніяк не обійтися.

– Є в мене один задум… – неквапом почав я. – Надійний, дуже надійний, – швидко заторочив далі, побачивши, як Тьомик скептично махає головою, – не раз перевірений в Україні, чувак. От тільки… мені потрібен стартовий капітал.

Тьомик, зрозуміло, відразу насупився.

– Скільки?

– Ну… десь «штука» євро, – мовив я, пильно придивляючись до реакції напарника. Тьомик незворушно спостерігав за мною з протилежного боку стола. – Але віддача гарантована, друже, і прибуток майже миттєвий, – поспішив я запевнити свого компаньйона.

– Не люблю жити в борг, – буркнув Тьомик.

Утім, я зрадів, бо зрозумів, що ці слова означають згоду на спонсорство моєї, пардон, нашої чергової афери.

Бліц-план носив кодову назву «Козячий дезодорант». Він дійсно був неодноразово апробований в Україні, серед привільних степів Кіровоградщини, Одещини та Херсонщини, щоразу приносячи мені п’ятикратний навар. Усе робилось наступним чином: я приїжджав у якесь замизкане село, до якого в дощову погоду можна добратися тільки на бронетранспортерах, спинявся перед сільрадою і починав дзвінко рекламувати свій товар.

– Після застосування мого винаходу, – безсоромно брехав я, – у кіз підвищуються надої, виводяться блохи, а головне – зникає неприємний запах, і ви тепер зможете продавати козяче молоко кому завгодно!

Довірливі селяни з радістю купували дезодорант і пшикали ним своїх кізочок. Їм особливо подобалася науково обґрунтована теза про зникнення запаху, адже, ви ж знаєте, багато хто не п’є козячого молока саме через запах! Поки і селяни, і кози ще залишались задоволеними, я вшивався з того села й переїжджав до іншого.