Розділ «Про мавп, борошно і гватемальський День незалежності»

Я вже почав думати, що все минуло і ми відбулись лиш мокрими штанцями, але, як виявилось, дуже помилявся. Тільки не з Тьомиковим щастям.

Не встигли останні пригаслі куски прикордонників та залишки їхньої застави попадати з безмісячного неба на воду, як десь в глибині складського приміщення ліворуч від застави здетонувала ще одна міна. Остання. Гахнуло прямо навпроти плоскодонки, через що ми з Тьомиком аж попідскакували і перелякано позадирали голови. На наших очах величезний побурілий шматок даху, підхоплений останнім вибухом, здійнявся у повітря і полетів на наш човен. Кілька секунд ми видивлялися в темряві палаючий обривок навісу, який крутився у повітрі і наближався, поступово збільшуючись у розмірах, і сподівались, що він пролетить мимо. Але вже за мить і я, і Тьомик, не змовляючись, вискочили з човна, мов ошпарені. Вогняна стріха гепнулась прямо посередині плоскодонки, розламавши її навпіл. Промайнуло всього кілька секунд, і від нашого плавзасобу залишилися одні бульки на поверхні води…

Важко дихаючи, я плив до гватемальського берега. Чорна ріка лякала своєю непроникною моторошністю і якоюсь містичною безмовністю. Лиш де-не-де на похмурих водах блякло відбивались вогні розбомбленої застави. Ще чорнішими, ніж води Усумансінти, були мої думки. Через один – подумати лишень! – через якийсь один дурнуватий постріл за нами тепер полюватиме вся регулярна армія Гватемали і мексиканські торговці коксом. І ще невідомо, що з цього гірше.

Тьомик ледве тримався на воді і відставав від мене. Він так фиркав, що здавалося, наче хлоп не пливе, а тоне. Утім, щоразу оглядаючись, я бачив силует його довбешки, який вимальовувався над темним плесом, наче якийсь чудернацький поплавок.

Причалив Тьомик до берега на добрих п’ять хвилин пізніше за мене.

– Доходяга, – презирливо фиркнув я. – Ти ж ніби раніше нормально плавав.

– Місія, – пробурмотів мій колега, відпльовуючись і ляскаючи долонею по якійсь безформній грудомасі, що валялася у нього під боком. – Місія понад усе.

– Що? – я задер голову і відразу все зрозумів.

Поряд з Артемом лежав наш вантаж. Певно, відчуваючи немалу провину за весь цей армагедон локального масштабу, Тьомик вирішив врятувати мішок з тонучого човна і тягнув його за собою весь час, не даючи піти на дно Усумансінти. Мішок, треба сказати, всередині зовсім не намок і не став безформним кавалком, яким би він мав стати, якби в ньому було борошно. Його форма після вимушеної купелі ніскільки не змінилася. Трохи сконфужений Тьомик торкнувся до нього і намацав усередині пакетики.

– Фасоване, – зрадів Тьомик. – Борошно фасоване! Це добре – не намокло.

– Ну й що з того? – буркнув я.

– Доставимо за призначенням! Попри всі… кгм… форс-мажори… Ми ж для цього сюди припливли, – і Тьомик невиразно обвів довкола себе рукою.

– От же ж телепень! – гаркнув я. Тьомикова наївність починала мене дратувати все більше та більше. – Ну як?! Як ми тепер його доставимо?! Пішки через джунглі?

Тьомик хитро усміхнувся, по-діловому сплюнув крізь дірку в зубах і показав пальцем кудись за мою спину. Я озирнувся. У невеличкій штучній затоці трохи далі за руїнами казарм мирно похитувався на хвилях чималенький прикордонний катер з броньованими бортами і вмонтованим на кормі крупнокаліберним кулеметом.

– Але у нас більше нема GPS’у… – уже спокійніше зауважив я.

– Та чорт із ним! – відказав Тьомик. – Усумансінта одна. Пливтимемо за течією і стрілятимемо по джунглях, щоб дати про себе знати.

– Ні-ні-ні! – я схопився за серце. – Тільки не це! Тільки не стріляти!!!

– Ну добре… – знизав плечима Тьомик. – Не кричи так. Значить, будемо просто плисти і гукати.

6

– Ау-у-у!