Розділ «Про мавп, борошно і гватемальський День незалежності»

– Гей, аміґос, – гукнув я, – ми знаємо, що ви тут. Вилазьте, барбоси, я привіз ваше борошно!

Тиша.

– Агов! Є там хто? Harina para los hambrientos! Harina! Harina para!

Цілу хвилину нічого не відбувалося. Та ось на березі спалахнув ліхтар, а потім з-за стовбурів зринуло дві здивованих мордочки. Здавалося, очі у гватемальців от-от повивалюються з орбіт.

Я акуратно підігнав утле суденце до ветхого дерев’яного причалу. Тьомик зіскочив на прогнилі дошки і прийняв з моїх рук мішок із «борошном». Двоє аміґос обережно, наче побоюючись чогось, присунулись до нас по причалу.

– Приймайте! – сказав я.

Один з них (з ретельно поголеною макітрою) помацав мішок, але не став його відкривати. Я чекав, що він почне розпитувати нас про якість привезеного товару абощо, але натомість він запитав, ошаліло кліпаючи виряченими очима:

– Слухайте, містере, скільки вам заплатили за доставку?

– Та, як завше, по тарифу, – розпливчасто відказав я. – А що?

– Просто… ну… я скільки працюю з мексиканцями, ще ні разу не пам’ятаю, щоб американці на гватемальському прикордонному катері привозили від них товар і горлали про це всю дорогу по Усумансінті…

– Ми не американці.

– Е-е-е… А хто ж тоді? – обережно спитався плішивий, так, наче боявся почути відповідь.

– Ми з України! – гордо випалив я.

Латиноси сполохано перезирнулися, а потім з розумінням закивали опецькуватими головами у сутінках, аби не видати того, що ніхто з них не знає, що то за земля така Україна. Голомозий зрештою спитався англійською:

– І що, у вас там, в Укаранії, усі такі?

– Що значить «такі»? – гаркнув я, насупившись.

Гватемальці зіщулились і перелякано притислись один до одного.

– Та ми… е-е-е… ну, ви нічого не подумайте, сеньйоре, просто щойно по радіо почули, що уряд по тривозі підняв 1-у піхотну бригаду. Хтось сьогодні опівночі висадив у повітря цілу прикордонну заставу і поцупив… кгм… сторожовий катер, – хлоп старався дивитися вгору, вбік, собі під ноги, словом, куди завгодно, але тільки не на наш катер. – Кажуть, навіть президента евакуювали у Бразилію, ну, про всяк випадок. Але це американці, ми точно знаємо, що американці. Ну, хто ж іще, як не вони? – додав він, схопивши мій строгий позирк.

І вони про щось зашепотілися, схилившись один до одного. Я, утім, чув усе, хлопці навіть не підозрювали, що я розумію їх говірку.

– Прикинь, які вони запеклі, ці чорти, – шепнув голомозий своєму напарнику. – Везуть півцентнера коксу, підривають по дорозі цілий прикордонний пост та ще й горланять на всю Центральну Америку.