Розділ «Мавпячий бізнес»

1

У цій історії розповідається про дуже багато цікавих речей. Наприклад, про галасливих мавпочок-ревунів та мій незрівнянний хист до надприбуткових бізнесових оборудок. Про мораль та її повну відсутність. А ще про те, як ми з Тьомиком у джунглях Чіапасу примудрилися профукати наш чарівний іскристо-бронзовий «Dodge Challenger» 1969-го року з найкрутішим тюнінгом, який тільки можна було надибати в Мексиці.

Хоча, точніше, мабуть, буде сказати, що ця історія про те, як ми з напарником уперше посварилися, причому так сильно, що ледь-ледь не натовкли один одному писки.

2

…Чіапас. Найпівденніша і найбідніша губернія Мексиканських Сполучених Штатів. Тубільне населення повністю домінує над європейським – у штаті більше мільйона корінних індіанців, нащадків майя, чверть з яких взагалі не розмовляє іспанською. Тобто я маю на увазі, що чверть не знає іспанської, бо не лопоче нею весь отой мільйон. Принципово. Доповнюють демографічну картину штату ще три мільйони метисів і кільканадцять бродяг-європейців, серед яких і ми з Тьомиком…

9:30 ранку. Чудовий весняний день. Після грибної феєрії в Оахаці ми шпаримо на схід, в Сан-Крістобаль,[16] майже ніде не спиняючись. Дорога вужчає і стає все більш крученою. Присілки трапляються рідко, та й ті щораз брудніші й похмуріші. Лиш природа з кожним метром кращає, немов радіє, звільняючись від катівських лещат цивілізації.

– Я чув, то вельми дикувата місцина, – звернувся я до напарника, міцно стискаючи обома руками кермо, – але, знаєш, тим краще для нашого бізнесу. Думаю, нам легше буде там, бо…

– Максе, слухай, а нам куди? – несподівано урвав мене Тьомик.

Попереду дорога роздвоювалася без жодних пояснювальних знаків чи вказівників. Одне з відгалужень різко забирало ліворуч, на північ, і спускалося в долину, інше – трохи плавніше завертало на південний схід, продовжуючи викарабкуватися в гори. Ми з Тьомиком не мали при собі ні GPS, ні карти. Одначе я знав, що Сан-Крістобаль міститься десь високо на Чіапаському взгір’ї, відрогах Sierra Madre del Sur,[17] тому, не роздумуючи і навіть не пригальмовуючи, крутнув кермо праворуч.

– Нам сюди – в гори, – впевнено проказав я.

«Додж» загарчав ще сердитіше і слухняно поліз угору. Дорога відразу погіршала і звузилась, неначе стискаючись під натиском джунглів. Ми їхали вперед, я мляво крутив кермо, ні про що не думаючи. Це вже пізніше я почну філософствувати про те, як іноді дрібниці, над якими ми зовсім не замислюємось, якісь дріб’язкові рішення, прийняті зопалу або не загадуючись, можуть кардинально поміняти все наше життя… Тракт, який спускається в долину, насправді веде до Туксли-Гутієррес, столиці штату, звідкіля знову повертає на південь, прямуючи на… Сан-Крістобаль. Але я тоді ще не знав цього. Не знав цього і Тьомик. І ми продовжували безтурботно пертися на південь, назустріч невідомому, в місця, які навіть вояки Кортеса воліли оминати десятою дорогою.

3

14:05. П’ять годин у дорозі. Сонце все ближче та ближче. Тракт поганий, гірше вже нема куди, ще й звивається, наче в агонії, через що ніяк не вгадати, куди ми направду їдемо: на схід, на південь чи на північ. І жодного натяку на Сан-Крістобаль.

Зненацька перед нашими очима постав нереальний, запаморочливий, одурманюючий краєвид. Вдалині прямовисні стіни каньйону трохи розступалися, десь далеко-далеко відкриваючи погляду розкреслену полями долину, звідки ми приїхали, та нерівну тасьму трохи нижчих гір на заході. Все це переливалося й виблискувало, наче золото, в яскравих сонячних променях. Навіть Тьомик, який зазвичай байдужий до будь-якої краси, якщо тільки вона не жіноча, і той прицмокнув язиком.

– Ух ти!

– При-и-икол! Давай зупинимося, – запропонував я.

– Давай, – згодився Артем.

За тридцять метрів попереду неширокий гірський тракт зникав з очей, наче провалювався в небо. Насправді він різко, практично на 180°, повертав ліворуч, звідки продовжував дертися далі вгору. Виходило так, що наступний виток гірського шосе здіймався прямісінько над нашими головами. Втім, того шляху над нами майже не було видно, позаяк похилий схил, який вів до нього, утримував на собі густу піну зелені.

Я висадив Тьомика на крихітному відкритому клапті при дорозі, а сам піднявся трохи вище і залишив машину на розвороті. Там вона не заважатиме зустрічним транспортним засобам, якщо раптом хтось спускатиметься від перевалу вниз в ущелину, хоча за п’ять годин ми так і не зустріли жодного авто.