Розділ «Про мавп, борошно і гватемальський День незалежності»

Тьомик хильнув ще. Прямо з пляшки. Уважно подивився на мене, затим перевів погляд і втупився в мексиканця. Мабуть, хотів сказати щось розумне, але не здужав і смачно плюхнувся мордою в миску, забризкавши мене й мексиканця залишками салату.

Незважаючи на перебої в процесі адекватної перцепції зовнішнього світу, викликані понаднормовою дозою алкоголю, я таки збагнув, що везтимемо ми через Усумансінту що завгодно, але тільки не борошно.

– А там хтось буде? – обережно спитав я.

– Ну, я ж сказав, біля маячка на гватемальському березі вас зустрінуть.

– Ні, я не про те. Я в плані, чи може нам трапитись по дорозі хтось інший?

– Це виключено, – впевнено відчеканив здоровило. – Там нікого немає. Самі мавпи.

Кілька хвилин за столиком панувала мовчанка, тільки Тьомик хропів у мисці з салатом. Мексиканець підвівся і проказав, дивлячись на мене:

– До 18-го лишається усього два дні. Будьте напоготові – я приїду по вас. І… – мексиканець, стримуючись, щоб не скривитись, кивнув на Тьомика, – приведіть його до тями.

Затим він, не прощаючись, підвівся, розвернувся і вийшов з генделика.

– Напарнику, вставайте, – я вже дійшов до кондиції і знову почав до Артема на «ви». – Починаємо готуватись до транспортування борошна.

Тьомик важко відірвав голову від тарілки.

– Де я?…

3

Як все-таки добре, що між 16-м та 18-м вересня є ще 17-те. Якби його не було, ми з напарником, мабуть, ще біля самого берега повипадали б із тієї плоскодонки і потопилися б на хрін. Саме завдяки сімнадцятому вересня ми в повній бойовій готовності, майже не хитаючись, прибули ввечері вісімнадцятого на помічену жирним хрестиком на карті пристань.

Той самий волохатий мексиканець підкинув нас на джипі до якогось замизканого села під самим гватемальським кордоном. Ми вийшли з машини акурат біля причалу.

– Ось ваш плавзасіб, – у темряві між кущами легенько похитувалась плоскодонка з видовженим і трохи задертим догори носом. – Борошно уже завантажене. GPS-навігатор закріплено на носі. На денці є кілька весел і дві пляшки води… Ну, в мене все. Гроші отримаєте після повернення в тому самому барі, де я знайшов вас. Adios, amigos!

Я легко заскочив до човна, Тьомик незграбно поліз за мною. Мексиканець, не озираючись, пірнув у джип і помчав назад, наче йому на п’яти наступали привиди.

Зненацька, коли мої очі трохи призвичаїлися до темряви, я помітив, що Тьомик тримає в одній руці сумнозвісного дробовика, котрим він свого часу погрожував слону в зоопарку Мериди. В іншій він держав якусь коробочку. Тоді я ще не знав, що то була коробка з набоями. І цього разу справжніми, чорт забирай, набоями.

Утім, одного погляду на ту доблесну Кортесову дубельтівку, яку нам сплавив якийсь злодюжка у Канкуні, було достатньо, щоби породити хвилю неприємних спогадів і млосне посмоктування від поганого передчуття десь у районі живота.

– Чувак, ти це для чого? – пошептом спитав я.