Розділ «Як справжні мужики в коханні освідчуються»

1

Тьомик боїться літати, лікувати зуби і одружуватися в шість з половиною разів більше, ніж середньостатистична жіночка боїться всіх щурів, волохатих павуків і тарганів нашої планети, разом узятих.

Одного разу я вже писав про щось таке, і це, як ви пам’ятаєте, ні до чого доброго не призвело. На превеликий жаль, мушу нині констатувати малоприємний факт, що цього разу вийшло так само, як і минулого…

2

Після майже десяти місяців поневірянь теренами Мексиканських сполучених штатів я врешті-решт вирішив, що з нас досить. Нав’язлива ідея займатися бізнесом на іншому континенті полишила мене. І цього разу, мабуть, надовго.

Така розважлива й толкова думка навідалася в мою макітру холодного грудневого вечора за тиждень до католицького Різдва, коли ми з напарником після всіх наших митарств потай повернулися до Мехіко і безрадісно гаяли час, вигадуючи, де б то його ще напакостити. По небу брели важкі хмари, вікно тремтіло від поривів холодного вітру. Тьомик сидів поряд зі мною, втонувши у кріслі і понуро втупившись у старенький телевізор. На «MTV» один за одними крутили передноворічні хіти з першої десятки, перериваючи їх тупими до неможливого рекламними роликами.

– Слухай, чувак, набридло все… – почав я здалеку.

Тьомик не відповів і мовчки проковтнув черговий рекламний ролик.

– Може, гайда додому? Я ситий Мексикою по саме горло.

Тепер Артем на мить відклеївся від телевізора:

– Давно пора. Це твоя перша розумна думка за останні вісім з половиною місяців.

Я зітхнув, пропустивши повз вуха останнє зауваження, затим підвівся, підійшов до телефону і набрав номер агентства з продажу квитків.

– Два квитки на найближчий рейс до Мадрида, будь ласка. Так… Так… Звичайно, влаштує… Ні, не все. Звідти – першим же рейсом до Києва.

3

Цього разу Тьомик був якийсь не такий, як завжди. Зовсім не переляканий. Швидше, дещо схвильований і надміру збуджений, наче майбутній політ вводив його в якийсь незрозумілий екстаз.

Така різка переміна в настрої сталася з моїм напарником відразу після походу в клозет. Ні, ні, я серйозно, ви не смійтеся. Ми пройшли реєстрацію в аеропорту ім. Беніто Хуареса, здали нечисленний багаж, отримали посадочні талони і посунули в зал очікування. По дорозі Тьомик відлучився, сказавши, що я можу не чекати його.

Уявіть собі, мій напарник не з’являвся майже півгодини. Не знаю, що можна робити в туалеті цілих тридцять хвилин, але то, звісно, справи Тьомика, і мене воно зовсім не стосується. Утім, після повернення з кімнати для роздумів мій напарник сяяв, точно як нова копійка. Щось аж розпирало його зсередини. Він йорзав на стільці, задумливо чухав потилицю, а потім промовив слова, яких я від нього нізащо не очікував почути:

– Так класно! Ми летимо!

– Ага… – хмикнув я.